Читать онлайн книгу "Привиди серед нас"

Привиди серед нас
Ксенiя Анатолiiвна Циганчук


Полiцейський детектив
Вiд руки невiдомого вбивцi гине Єгор Скляр. Але це тiльки початок. Здаеться, небезпека чатуе на кожного, хто знав Єгора. От тiльки нiхто не може спiймати злочинця: той невловимий, наче привид.

За справу береться легендарний слiдчий Адрiян Скляр – батько Єгора. Знайти та покарати вбивцю сина – справа честi для нього. Пiд пiдозрою – всi.





Ксенiя Циганчук

Привиди серед нас



Авторка вдячна за допомогу в створеннi книги працiвникам харкiвськоi полiцii: пiдполковнику Андрiю Шарнiну та майору Антону Санкiну, а також керiвниковi патрульноi полiцii м. Рiвне Сергiю Мерчуку, лейтенантам Іринi Середi, Василю Грицюку та iншим патрульним за наданi консультацii.


Описанi подii е вигаданими,

будь-якi збiги з реальнiстю – випадковi.


Львiв. Понедiлок, 31 серпня 2020 року. 20:00



Скляр здригнувся вiд несподiванки: поряд оглушливо розiрвалася повiтряна кулька. Миттево зреагувавши, у натовпi заридала пiвторарiчна дiвчинка; вже за кiлька митей ii обличчя побагровiло, а з носа вигулькнули шмарклi. Мати – молода бiлявка з тривожними очима – пiдхопила доньку на руки й заходилася заспокоювати. Батько, високий чорнявий чоловiк (Єгоровi вiн нагадав Ромку, кращого приятеля i колегу, якого вбили пiд час виконання), серветкою витирав дiвчинцi носа, примовляючи щось утiшливе.

Молодик, iз чиеi провини сталася прикрiсть, розсудливо вiдiйшов вiддалiк i за мить зник у невiдомому напрямку. Скляр лише встиг помiтити його руду потилицю та до болю худорляву статуру.

Слiдчий пригадав: години двi тому вони з Кир’яхом бачили його iз малолiтнiм сином у «Пузатiй хатi»[1 - «Пузата хата» – украiнська мережа ресторанiв нацiональноi кухнi.]. Хлопчик сидiв до них спиною, безтурботно телiпав крихiтними нiжками та з насолодою наминав десерт. Оперативник зауважив, що рудий та Єгор зовнi мало не брати, а вiдтак невдало пожартував: «завдяки цьому тандему можна уявити, як виглядатиме Єгор зi своiми майбутнiми дiтьми». Невдало, бо найбiльше, чого боявся Єгор, – мати дiтей. Вiн умiв дивитися на речi тверезо, тому аж нiяк не був упевнений у тому, що здатен стати хорошим батьком. А все через свiй вибуховий характер. До того ж досвiд спiлкування iз його власним батьком залишав бажати кращого.

Скляр стиха вилаявся й повернувся до стеження. Увесь день слiдчий знемагав вiд пекельноi спеки та головного болю. Як не дивно, вечiрня прохолода полегшення не дарувала. Навпаки: бiль лише посилився. Єгор витер пiт iз чола.

Мiсто поволi поринало у темряву – ранню, неприемну тим, що так нагло нагадувала про наближення осенi. Їi запах Єгор вiдчув ще наприкiнцi липня, вiдтодi той усе частiше надокучав, а тепер i поготiв: оселився у повiтрi. Осiнь завжди вносила у його життя пригнiчення. Особливо ii початок. За мiсяць-другий ти, звiсно, змиришся.

Але не зараз.

Слiдчий упiймав на собi погляди двох дiвчат, на вигляд не старше п’ятнадцяти. Одна з них, дуже висока бiлявка, посмiхалася, щось шепочучи на вухо подрузi. Те, що вони обговорювали саме його, не викликало сумнiвiв. Скляр скривився. Його зовнiшнiсть завжди впадала в око: яскравого мiдного кольору волосся, такi ж вii, брови й навiть волосся на руках. Бiла шкiра, жилавiсть, зрiст майже два метри та численнi веснянки на обличчi. У дитинствi, поки не навчився вiдстоювати себе, вiн часто потерпав вiд булiнгу[2 - Булiнг – цькування у навчальному закладi (переважно учня учнями, рiдше – учня вчителем чи вчителя учнями).]. Єгор ненавидiв свою зовнiшнiсть. Щоправда, жiнки мали iншу думку. Слiдчий частенько ловив на собi зацiкавленi погляди протилежноi статi. Ось i зараз: обидвi дiвчини стрiляли у нього очицями, силкуючись привернути увагу. Єгор демонстративно вiдвернувся.

Слiдчий вiдiгнав депресивнi думки й зосередився. Вiн не зводив очей iз чоловiка у брунатних штанях i чорнiй футболцi, яка ефектно пiдкреслювала засмагу та бiцепси. Той спiлкувався зi стрункою симпатичною бiлявкою, пiдстриженою «пiд каре», чекаючи в черзi до «Криiвки»[3 - «Криiвка» – ресторан-кнайпа у Львовi, вiдомий своiм iнтер'ером у стилi польовоi криiвки УПА.].

Рiвненська полiцiя приiхала до Львова сьогоднi вранцi: слiдами наркоторговця. Саме того, за яким нинi потай спостерiгав Скляр. Цього чоловiка вони намагалися впiймати ось уже понад пiв року, проте iм весь час бракувало достатньоi доказовоi бази. А зовсiм недавно вiд перевiреного iнформатора довiдалися, що пiдозрюваний плануе серйозну оборудку в мiстi Лева.

Скляр завмер, зненацька вiдчувши тривогу. З подивом усвiдомив, як шалено у грудях закалатало серце. А вiдтак з’явився незнайомий досi холодок на потилицi – так, немов хтось просвердлював ii поглядом. Єгор мимоволi озирнуся, дивуючись незрозумiлiй реакцii власного тiла. Що це: справдi хтось стежить чи розiгралася пiдозрiливiсть? Параноя може ставати професiйною болячкою у роботi правоохоронцiв. Вiн уважно роздивився, однак побачив лише купу незнайомих облич, якi, здавалося, не мали до нього жодного стосунку.

Попри карантиннi обмеження, на площi Ринок зiбралося безлiч людей, утворивши чималенький мурашник. До деяких кнайп та кав’ярень утворилися черги (переважно з молодi, зокрема студентiв): хтось проводжав лiто, хтось зустрiвся iз друзями, яких не бачив усеньке лiто. Нiкому з них не було дiла до сорокарiчного рудого чолов’яги, що попивае каву на найпопулярнiшiй у Львовi площi.

Скляр зiтхнув i спробував заспокоiтися. Останнiм часом вiн часто вiдчував iррацiональну тривогу – наче неодмiнно мае трапитися щось недобре. Його дiвчина звинувачувала в усьому брак вiдпочинку, тому наполягала на вiдпустцi. Їi думку пiдтримала i Власта. Однак про вiдпустку вiн мiг лише мрiяти.

Єгор пошукав очима Власту – одягнена у цивiльний, вона насолоджувалася морозивом, немов звичайна безтурботна туристка. І лише ii гострий уважний погляд непомiтно блукав навкруг. Поряд iз нею, на позiр нудьгуючи, стояв оперативник Женя Кир’ях. Його вiдрослим сивим волоссям бавився легенький вiтер – Женя марно намагався з тим боротися. Власта Коваль не була низенькою, однак поряд iз високим та кремезним Кир’яхом жiнка виглядала мiнiатюрною. Їхнi ролi – таке собi тихе подружжя, що приiхало вiдпочити до найпопулярнiшого туристичного мiста краiни. Нiхто б нiколи не здогадався, що ця пара знайома iз рудоволосим любителем кави. Ще кiлька Єгорових людей мали своi позицii на площi – кожен був готовий дiяти будь-якоi митi.

«Єгоре, заспокойся, нiчого поганого не трапиться.»

Скляр затамував дихання, дочекався, поки пришвидшене серцебиття вгамуеться, вiдтак видихнув. Допомогло, проте ненадовго. Повз слiдчого пройшла пара з розплаканою дiвчинкою – та й досi капризувала. Очевидно, вони вирiшили повернутися додому чи ж знайти тихшу мiсцину. Єгор знову розхвилювався. Надто вже цей чоловiк нагадував йому Ромку.

А Ромка асоцiювався у нього зi смертю.

Єгор повернувся до стеження. Якраз учасно, щоби побачити: зовсiм скоро наркоторговець зi своею пасiею потрапить у кафе. Перед ними залишалися лише двое – замаскованi пiд цивiльних Войтюк та Юрченко. Обое непогано впоралися зi своею роллю молодят. Крiм того, Войтюк примудрився завести веселу розмову з пiдозрюваним, i невдовзi Скляр почув, як той сам запропонував полiцейським зайти разом i зайняти один столик. Мовляв, так швидше, та й у компанii вечiр мине жвавiше.

Ось що вiдбуваеться, коли злочинець стае надто самовпевненим. Вiн неодмiнно припускаеться помилки, розслабляеться i забувае про безпеку.

Скляр посмiхнувся самим кутиком рота. Вiн i сам розслабився: все йде як по маслу. Досвiд пiдказував: вони неодмiнно схоплять цього чоловiка на гарячому.

Єгор рiшуче попрямував до чорного входу «Криiвки», де на нього чекав адмiнiстратор закладу, щоби пропустити досередини. Там Єгор не гратиме роль клiента, а спостерiгатиме «з-за лаштункiв».

Щойно слiдчий ступив кiлька широких крокiв, вийшовши з натовпу на вiдкриту мiсцину, як пролунав пострiл. Скляр завмер: його тiло пронизав гострий бiль. Останне, що встиг побачити, – наляканi обличчя довкола, якi чомусь витрiщалися саме на нього. За мить новий потужний поштовх у спину звалив його обличчям долi. Цього разу перед очима потемнiло, й вiн поринув у чорноту.


* * *

Рiвне. Середа, 2 вересня 2020 року. 11:50



Власта полегшено зiтхнула, коли нарештi опинилася в тишi. З коридору долинали голоси колег, але тут, у вбиральнi, вона могла насолодитися вiдносним спокоем.

І розплакатися.

Удома вона трималася заради Катi. Донька тяжко сприйняла новину про загибель Єгора. Не дивно – дiти ще не вмiють усвiдомлювати смерть. Їм важко зрозумiти, як можна повноцiнно жити, дихати й радiти життю, а наступноi митi стати нерухомим неживим об’ектом, який мало чим вiдрiзняеться вiд стiни, поряд з якою лежить.

Власта розревiлася, мов мала дитина, незгiрше, нiж сама Катя, коли матiр мусила розповiсти iй про те, що сталося. Тут вона не чинила спротиву сльозам. Патрульна зачинилася зсередини, надiйно захистивши себе вiд свiдкiв власноi слабкостi. Вона вiдчувала певною мiрою дежавю – минуло майже два роки, вiдколи загинув ii напарник. Звiсно, час од часу полiцейськi отримують прикрi новини про безглуздi смертi колег з iнших мiст та областей. Але близькi – зовсiм iнша рiч. Коли Власта прийшла працювати до полiцii кiлька рокiв тому, чи усвiдомлювала, що рано чи пiзно доведеться стикнутися з утратами? Болiсними втратами людей, якi пiшли ранiше, нiж могли б?

Не раз вона замислювалася над тим, як усе кардинально поiнакшало, вiдколи вирiшила промiняти свое розмiрене життя продавчинi шпалер на службу в полiцii. Власта довго вагалася, чи змiнювати роботу, переймаючись, чи вистачатиме часу на виховання доньки, i що буде з Катею, якщо раптом iз нею щось трапиться. Властинi батьки й досi чекають, що вона отямиться i повернеться до спокiйного життя. Проте iй, як матерi-одиначцi, конче була потрiбна стабiльна зарплатня. Колишнiй чоловiк не надто переймався долею доньки (не кажучи вже про Властину), щоразу приховував заробiтки, аби платити менше алiментiв. З мiста вiн давно поiхав i рiдко навiдував Катю. Тож Власта наважилася.

Початок нового життя виявився насиченим i цiкавим. Страшенно важким морально, проте жодного разу Власта не пошкодувала про вибiр, аж до тiеi митi, коли вбили Валентина. Рiк тому вона й сама мало не загинула. Проте саме у цей важкий перiод ii життя знову радикально змiнилося: вона знайшла нових надiйних друзiв.

Якщо з Кир’яхом та Войтком Власта заприятелювала швидко, то з Єгором усе склалося геть непросто. Вiд самого знайомства (на мiсцi злочину) Єгор поставився до неi зневажливо. Слiдчi часто цим грiшать: не люблять працiвникiв новоi полiцii, оскiльки тi мають надто мало досвiду. З Єгором виявилося ще складнiше – вiн терпiти не мiг некомпетентностi, недалекоглядностi та й не надто полюбляв людей. І взагалi вважав, що жiнкам не мiсце у полiцii. Позаяк досвiду в неi обмаль та ще й мала необережнiсть бути жiнкою, вiн одразу внiс ii до списку тупоголових службовцiв, якi лише те й роблять, що нудяться на роботi, чекаючи на завершення змiни чи вихiдний.

Власта прагнула допомогти у розслiдуваннi, а наштовхувалася лише на зневагу. Пiсля розслiдування вбивства Марко Вiтторiно[4 - Справа Марко Вiтторiно – йдеться про справу, описану у першiй книзi серii полiцейського детективу – «Кривавими слiдами».] вона уникала зустрiчей зi слiдчим, проте час од часу доля неминуче зводила iх на службi. Вона ненавидiла цi вимушенi зустрiчi й заледве терпiла. Так само як i, не сумнiвалася, Скляр. Якби Єгор мiг, працював би сам, без будь-чиеi допомоги.

Рiк тому доля вкотре звела iх, цього разу у Харковi. А прагнення неодмiнно розкрити справу (ще нiколи Єгор не мав висякiв i мати не збирався) призвело до помилки з його боку. Як наслiдок – Власта мало не загинула. Кiлька тижнiв iй довелося провести у лiкарнi Харкова, а потiм стiльки ж часу вiдновлюватися у Рiвному. Весь цей час Єгор допомагав лiками, не забуваючи перейматися й життям Катi. Тодi донька й заприятелювала з ним.

Отож завжди похмурий i всiм невдоволений слiдчий вiдкрився зовсiм з iншого боку. Тодi вперше Власта подивилася на нього по-новому. Вперше побачила у його очах смуток, вперше збагнула, що цiй людинi теж бувае боляче i що вiн здатен любити й бути вiдданим. Тi, що повсякчас бурчать i кажуть все, що думають, можуть виявитися чуйними й страшенно нещасними.

Якщо людина сама страждала чи страждае, вона швидше розпiзнае проблеми в життi iншого.

Інодi Властi здавалося, що Катя та Скляр зблизилися дужче, нiж сама вона з Єгором. До Артема, Властиного бойфренда, Катя i близько не мала стiльки симпатii, як до Скляра.

«Треба ii якось розважити – зовсiм розкисла. Може, кiно? Чи цирк? Цирк було б оригiнальнiше».

Донька навiть за характером почала нагадувати слiдчого. Ба бiльше: у неi з’явилися схожi з ним уподобання. Тепер Катя читала лише електроннi книги, вiдмовилася вiд наручного годинника (навiщо вiн, коли е мобiльний?), цiкавилася сучасними гаджетами, а ще перестала користуватися записниками, занотовуючи усе до смартфона. Адже навiщо мати сучасний мiнiкомп’ютер за великi грошi, а використовувати його лише задля дзвiнкiв та банальних соцмереж?

Легенький вiтерець увiрвався крiзь прочинене вiкно та змусив пiдвести голову. Їi вразив цей разючий контраст: зимовий холод у душi й безтурботнiсть вересневого дня. Погода сьогоднi виявилася по-лiтньому сонячною i теплою. Щоправда, синоптики неодноразово попереджали про настання з дня на день справжньоi осенi. Вона пiдiйшла до вiкна й визирнула надвiр.

Хтось шарпнув ручку дверей – Власта iнстинктивно злякалася, що зараз ii хтось побачить iз заплаканим обличчям i в розпачi. Завбачливо замкненi дверi захистили вiд стороннього ока.

Патрульна повернулася до споглядання вулицi. Люди крокували урiзнобiч: дехто поспiшав, iншi прогулювалися; водii кермували автiвками у власних справах. І кожен з цих людей мав плани на сьогоднi.

Навiть пiсля чиеiсь смертi життя тривае.

Хтось помирае, хтось народжуеться. Хто ти у цьому свiтi? Нiхто. Один iз кiлькох мiльярдiв. Помреш – зникнеш. Начеб тебе нiколи не iснувало.

Повз убиральню пройшла ватага людей. Голоси знайомi; до Власти долинуло кiлька слiв, серед яких вона чiтко почула: «Всi зiбралися?» та «час iхати». Глипнула на годинник. Отже, направду час рушати.

Власта втерла сльози, поглянула на себе у дзеркало, оцiнюючи, чи може в такому виглядi з’явитися на людях. З люстра на неi дивилося блiде обличчя з почервонiлими очима i носом. Свiтло-карi очi знову по-зрадницьки наповнилися слiзьми.

«Нi, так не пiде.»

Патрульна вiдкрутила кран i вкотре вмилася прохолодною водою. Знову роздивилася себе у дзеркалi та цього разу суворо наказала заспокоiтися. Вона ж бо полiцейська, не мае права розкисати.

Навiть коли стрiляють у твого колегу, а вже через годину ти змушений думати про те, як доставити тiло до рiдного мiста. Тремтячими руками Власта закрутила кран, важко зiтхнула й вийшла iз вбиральнi мiськвiддiлу.

Ще за життя Єгор неодноразово повторював: якщо з ним коли-небудь щось станеться – тiло його кремувати.

– Не хочу гнити пiд землею i вже тим паче не маю бажання стати кормом комах та хробакiв, – пояснював свое рiшення слiдчий.

Сьогоднi вранцi Власта виконала його останню волю.

Попрощатися з Єгором зiбралося чимало колег: за автобусом ритуальних послуг вервечкою вирушило кiлька автiвок, за ними – ще один автобус. На поминках у кафе Власта вперше у життi побачила батькiв Єгора – лiтнiх чоловiка та жiнку, на вигляд обом близько сiмдесяти. Батько Єгора виявився iмпозантним чоловiком. Крiм того, вiн i досi зберiг вiйськову виправку. Про нього Власта багато чула. Усе життя вiн пропрацював у силових структурах: спершу вiйськовим, потiм перейшов до правоохоронних органiв, де заслужив собi славу шанованого слiдчого. Ба бiльше: у зрiлому вiцi отримав освiту кримiнального психолога, тож до нього частенько зверталися з проханням скласти психологiчний портрет злочинцiв – цей чоловiк рiдко помилявся. Кiлька разiв займав друге та трете мiсце у всеукраiнських змаганнях зi стрiльби серед правоохоронцiв. Три роки тому вiн вийшов на пенсiю. З його незворушного виразу обличчя важко було зрозумiти, чи страждае вiн через смерть сина. Стосунки з Єгором нiколи не були теплими.

До нього тулилася струнка лiтня панi iз заплаканим обличчям – мати Єгора. Попри вiк вона зберегла надзвичайну жiночнiсть, ii чорного кольору костюм виглядав елегантно i водночас стримано, на нiгтях Власта помiтила акуратний манiкюр. Волосся ii пофарбоване у яскраво рудий колiр. Власта збагнула вiдразу: саме такий вона мала замолоду. Патрульна мимоволi подумки всмiхнулася: Єгор мав достоту таке саме волосся. Тепер вона зрозумiла, в кого слiдчий удався своею яскравою зовнiшнiстю.

Патрульна вже ступила крок назустрiч Єгоровим батькам, маючи на метi познайомитися, як раптом до них пiдiйшла Таня. З Єгором дiвчина зустрiчалася кiлька рокiв, та через його нестерпний характер пара розiйшлася понад рiк тому. Зовсiм недавно вони все ж помирилися й скидалося на те, що цього разу справа цiлком могла завершитися весiллям.

Могла.

Таня обiйняла за плечi матiр Єгора, жiнки про щось перемовилися й усi трое посунули до вази з прахом – останнi митi з близькою iм людиною. Пiзнiше, теж за волею Єгора, попiл мали розвiяти за мiстом.

На обличчi Єгорового батька не здригнувся жоден нерв. Натомiсть чоловiк несподiвано повернув голову й пильно подивився на Власту. Патрульна завмерла вiд подиву й здригнулася, коли зненацька хтось ухопив ii за лiкоть. Женя Кир’ях. Оперативник багатозначно подивився на неi, вiдтак кивнув, вiтаючись, i простягнув келих iз вином.

Властi важко було збагнути, як у кафе могло нагромадитися стiльки людей. Усi вдягненi у траурний одяг, вони стиха мiж собою перемовлялися, зiбравшись у маленькi групки й чекаючи, поки з’явиться священник (на його присутностi наполягла матiр загиблого, сам Єгор нiколи б не згодився). А коли огрядний високий чоловiк iз довгою сивою бородою у чорнiй рясi нарештi явився, розмови несподiвано припинилися i настав той до болю неприемний момент.

Прощання з людиною назавжди.

Властине хвилювання посилилося. І не лише тому, що за двадцять хвилин спостерiгатиме, як попiл обережно розвiюють над землею, нiби викреслюючи людину з цього свiту.

Некомфортною iй видавалася i присутнiсть такоi великоi кiлькостi людей на поминках Скляра.

Бiльшiсть цих людей за життя Єгора ненавидiла.


* * *

Рiвне. Середа, 2 вересня 2020 року. 15:30



Кир’ях завершив телефонну розмову, все ще всмiхаючись:

– Летять на тиждень до Єгипту! Ось кому зараз по-справжньому добре. Один з наших оперативникiв – ти його, мабуть, не знаеш, – пояснив, коли Власта спантеличено глипнула на нього. – Узяв дружину, малого сина й усi чкурнули у вiдпустку. Ось те, що я називаю рацiональним використанням тiеi дрiбки днiв, яку нам дають на вiдпочинок. Правильно, а чого тут сидiти у карантин? Я тобi скажу: вiн не перший. У нас ще один колега полетiв туди, ще у недiлю. Войтюк мав вiдвозити його на вокзал.

– Я не можу збагнути, як справу могли вiддати Гусейнову?!

Кир’ях приречено зiтхнув: усi спроби вiдволiкти Власту виявилися марними.

– Власто, я розумiю твое обурення, але жодних причин, чому би вiн не мiг розслiдувати убивство Єгора, немае, – вкотре терпляче пояснив Женя.

Подумки оперативник усмiхнувся: з ким поведешся, вiд того й наберешся. Ранiше характер патрульноi був значно спокiйнiший. Змiни вiдчулися, коли вони з Єгором заприятелювали. Завжди роздратований i сердитий Єгор став помiркованiшим, Власта натомiсть – суворiшою. Змiни цi, безперечно, були корисними для обох. З Єгором стало простiше спiлкуватися, а Власту почали бiльше поважати: коли ти надто м’який, годi цього чекати.

– Усiм вiдомо, що Гусейнов заздрив йому i ненавидiв, – Власта пiдхопилася зi стiльця, й заходилася мiряти кроками маленький кабiнетик оперативникiв.

Нинi тут перебували лише вони, тож патрульна не гребувала давати вихiд емоцiям:

– Чому, скажiмо, справу вiддали не Гочмановському? Вiн непоганий слiдчий.

Власта прибрала з чола неслухняне пасмо свiтлого фарбованого волосся й почала масажувати скронi, рятуючись од скаженого головного болю, а вiдтак вiдчинила вiкно i вдихнула свiжого повiтря.

Вона витрiщалася на вулицю, та водночас нiчого не бачила. Перед очима й досi бовванiв спогад, як Єгор лежав на асфальтi, стiкаючи кров’ю й помираючи. Нiби зараз, бачила вона нажаханi обличчя довкола i намагання Кир’яха розiгнати допитливий натовп. А ще – пригадувала своi спроби пiдтримати життедiяльнiсть Єгора до приiзду швидкоi.

Чи правильно вона все зробила? Як iй тепер дивитися в очi його батькам?

– Тобi вiдомо, що на Гусейнова написали заяву? – наче виходячи з трансу, повiдомила оперативнику.

Вона досi стояла до нього спиною, розмiрковуючи про свое.

– Хто? – обличчя Кир’яха витягнулося вiд здивування.

Власта стенула плечима:

– Якийсь алкаш. Сидить нинi в ІТТ[5 - ІТТ – iзолятор тимчасового тримання. Призначений для тимчасового утримання осiб, затриманих за пiдозрою у скоеннi злочину.], чекае на обрання запобiжного заходу[6 - Цi заходи застосовуються з метою запобiгання можливостi заховатися вiд слiдства i суду або ж учинення нових злочинiв. До запобiжних заходiв належать: застава, домашнiй арешт, тримання пiд вартою та iн.]. Мовляв, Гусейнов побоями змусив його зiзнатися у крадiжцi, а насправдi вiн не винен.

– Не здивуюся, що Гусейнов саме так i чинив. Але нiхто нiчого не доведе. Алкоголiки та наркомани – не тi люди, яким суддя вiритиме. Було таке двiчi, – зiзнався Кир’ях, – що на Гусейнова писали заяви, але обидва рази забирали. Сама подумай. Їхнi слова проти слова слiдчого, що вже багато рокiв працюе у полiцii. Зрештою, цей алкаш i справдi може зводити наклеп. Для того, щоб довести провину Гусейнова, потрiбен надiйний свiдок. Такий, чиiм свiдченням можна було б вiрити.

– Єгор тiльки й чекав, щоб хтось наважився написати заяву на Гусейнова. Тодi б вiн мав шанси довести, що його слова – не просто пiдозри. Вiн би нарештi домiгся, щоб цю гниду звiльнили. А тепер що виходить? Єгор загинув, а Гусейнов розслiдуе його смерть, – Власта рiзко розвернулася й подивилася прямо на Кир’яха.

– Власто, якщо ти переймаешся, що ставлення Гусейнова до Єгора може якось негативно вплинути на розслiдування, то запевняю: я за тим простежу…

Кир’ях не договорив: у коридорi раптом стало галасно. Нерозбiрливi слова чулися звiдусiль, скидалося на тривогу. Вiдчинялися, а вiдтак гучно зачинялися дверi, усi кудись бiгли.

– Що там таке? – заiнтригований Женя вистрибнув iз кабiнету. У головi промайнуло з тисячу думок. Інтуiцiя пiдказувала: трапилося щось серйозне.

За ним знехотя попрямувала Власта. Якусь мить вони здивовано витрiщалися на те, що вiдбуваеться: усi бiгли сходами донизу. За тридцять рокiв роботи у полiцii Кир’ях жодного разу не бачив такого ажiотажу.

– Що трапилося? – гукнув вiн до Кулика – слiдчий саме пробiгав повз.

Олег Кулик лиш квапливо озирнувся i загадково посмiхнувся: спускайтесь – побачите.

Цiеi фрази виявилося достатньо, аби Женя та Власта без зайвих запитань приедналися до натовпу, що мчав на перший поверх мiськвiддiлу. Спустившись, обое сторопiли, коли побачили, скiльки людей зiбралося перед виходом зi схиленими долi головами, немов щось роздивлялися на пiдлозi. Десь далеко з вулицi долинали гучнi полiцейськi сирени – без сумнiву, машин було чимало.

– Негайно кримiналiстiв! – гукнув хтось iз натовпу ошелешеним черговим, на вигляд зовсiм молодим.

Власта з Кир’яхом нахабно пробралися крiзь людей. Мимоволi у Власти вирвався зойк, а оперативник смачно вилаявся, коли вони збагнули, у чому рiч. Обое вражено перезирнулися.

На пiдлозi лежала чоловiча нога. На нiй вони помiтили приклеену скотчем цидулку.

Пiзнiше Власта та Женя довiдалися: вiдрiзану кiнцiвку привiз сюди невiдомий. Вiн зайшов до мiськвiддiлу, несучи на правому плечi щось загорнуте у чорну брудну тканину. Вiдтак спинився, уважно подивився на чергових, спокiйно роздивився решту присутнiх. Потiм демонстративно розгорнув тканину, показуючи свiй несподiваний дарунок. Поки закляклi вiд подиву правоохоронцi нiмо витрiщалися на вiдрiзану ногу, чоловiк спокiйно вийшов i зник у невiдомому напрямку.

Його так i не знайшли.


* * *

Рiвне. Середа, 2 вересня 2020 року. 19:30



Попри всi намагання зiбратися з силами, ii думки розбiгалися урiзнобiч – Власта страшенно картала себе за розгубленiсть. Патрульна перевела погляд на колег. Тi зосереджено вивчали записку.

Стурбоване обличчя Кир’яха виглядало сiрим, уздовж чола зiбралися зморшки. Войтюк нервово кусав нижню губу, продумуючи наступнi кроки. Завжди усмiхнений i готовий пожартувати, цими днями вiн виглядав насупленим та сумним. Скидалося на те, що вiн схуд.

Перед ними на столi лежав папiрець з нерiвними краями, який, очевидячки, вирвали з невеличкого блокнота. Кульковою ручкою з неякiсним синiм стержнем хтось нашкрябав коротке послання:

«Хочете знати, хто убив Єгора Скляра? Розгадайте пiдказки».



Кожен iз них розмiрковував над тим, що сталося, й жоден не знав, як порушити мовчанку. До того ж жоден не знав, що робити з отриманою iнформацiею.

– Менi лише одне спадае на думку, – врештi озвався Кир’ях. – Цей псих так поспiшав, що навiть не потурбувався про ручку, яка би добре писала. Ви можете розiбрати, що це за лiтера? Їi майже не видно. Так само, як i цю, – тицьнув пухким пальцем на те, що мало би бути лiтерою «д».

– Та там i без того зрозумiло, що написано, – сухо вiдповiла Власта. – «Розгадайте».

– Хтось хоче гратися, – сердито промовив довготелесий Льоша Войтюк, один iз нечисленних оперативникiв, якого Єгор Скляр уважав своiм другом. Наймолодший з усiх чотирьох приятелiв: лише кiлька днiв тому йому виповнилося двадцять вiсiм.

За результатами графологiчноi експертизи[7 - Графологiчна експертиза – експертиза почерку.], записку написав чоловiк. Гострi кути лiтер свiдчили про завзятiсть, непоступливiсть та рiзкий характер автора. Тiльки вся ця iнформацiя аж нiяк не допомогла у тому, щоб установити i впiймати особу, яка це послання написала.

Нинi для них з’явилося чимало викликiв: довiдатися, хто написав записку та привiз кiнцiвку; чию, власне, ногу привезли до мiськвiддiлу й навiщо; яке вiдношення усе це мало до вбивства Скляра. І, звiсно, найголовнiше: хто вбив Єгора Скляра.

Перехоплення невiдомого, що привiз ногу, вiдбувалося не лише у мiстi, а й районi та областi загалом. За попереднiми даними, до полiцii вiн приiхав краденим стареньким Renault, зайшов до мiськвiддiлу зi складеною навпiл брудною тканиною на плечi, що iмiтувала мiшок, i вiдразу продемонстрував «дарунок». Усе вiдбувалося тихо, вiн не зронив жодного слова, лише якусь мить мовчки дивився на чергових. Вiдтак спокiйно вийшов i зник, залишивши не лише кiнцiвку, а й авто. Скидалося на те, що невiдомий зовсiм не переймався тим, що може бути затриманим.

Полiцiя мала вiдеозапис його появи у мiськвiддiлi i купу вiдбиткiв пальцiв, знайдених у машинi. Водночас жодних доказiв того, що вони належать саме цьому чоловiку: у полiцейськiй базi вiдповiдностей не знайшлося.

– Не думаю, що вiн не усвiдомлював, що потрапить на камери й ми матимемо запис iз його зовнiшнiстю, – озвався Войтюк. – А навiть якби й не це, чимало полiцейських бачили його i без проблем би склали фоторобот. Ви коли-небудь зустрiчали злочинця, який сам привозить частину трупа до полiцii й зовсiм не криеться?

– Найбiльше мене турбуе те, що це все якось пов’язане з Єгором. І мене страшенно дратуе, що я нiяк не можу збагнути, як саме, – задумливо промовила Власта.

– У мене вiд усього цього дах зривае, – зiзнався Женя, втомлено розтираючи обличчя. У животi гучно забурчало – вiн не iв од самого ранку.

– Одне ми знаемо точно, – промовила Власта. – Той, хто привiз цю кiнцiвку, знае, хто i чому вбив Єгора. Або ж вiн i е вбивцею.

– Або ж це просто божевiльний, який вирiшив скористатися ситуацiею з Єгором, i потролити полiцiю, – Кир’ях почухав ретельно поголене пiдборiддя.

Урештi йому набридло безрезультатно витрiщатися на цидулку й вiн усiвся за свiй стiл. Зазвичай, розмiрковуючи над справами, вони любили заварити кави, проте сьогоднi цього бажання не виникло. Кир’ях iз жалем кинув погляд на старенький електрочайник i пачку кави, яку лише кiлька днiв тому принiс Єгор – вiн був затятим любителем цього напою. Ба бiльше: вiдучив iх пити маккаву. Лише якiсна арабiка. А його до цього привчила Таня.

«Як там вона?» – Женя збагнув, що так i не висловив дiвчинi своi спiвчуття.

– Що вiдомо про вбитого? – поцiкавилася Власта.

– Нi-чо-го, – Льоша виглядав роздратованим. Оперативник вкинув до рота цукерку, нервово розкусив i прожував. Вiн часто гриз iх, коли чимось переймався. Кабiнетом ширився недоречний запах рiзноманiтних льодяникiв: барбарисових, дюшесових та евкалiптових. – Експертиза встановила, що кiнцiвку вiдтяли чимось дуже гострим, найiмовiрнiше, сокирою. Це поки все, що ми маемо, – розвiв руками. – Іншi частини тiла не знайдено.

– Жах! – не втрималася патрульна, втомлено похитала головою, вiдтак подивилася на годинник: донька саме мала повернутися додому вiд репетитора з англiйськоi.

Цього року Катя перейшла до одинадцятого класу й тепер посилено готувалася до ЗНО.

– Ну, в нас немае iншого варiанту, окрiм як розплутати цей клубок. Ми мусимо знайти того, хто вбив Єгора, – рiшуче заявив Кир’ях.

Дверi кабiнету несподiвано розчинилися, й на порозi з’явився Гусейнов.


* * *

Рiвне. Середа, 2 вересня 2020 року. 19:30



Цього дня Таня прокинулася рано. Звично повернула голову праворуч – туди, де колись спав Єгор. Зараз мав би з’явитися Маркiз: коли чув, що обое прокинулися – вiн потягувався, вiдтак радiсно пiдбiгав, добряче виспаний за нiч на iхнiх ногах. Кiт хотiв iсти й робив усе, аби це зрозумiли.

Вона не змогла залишити тварину в себе – Маркiз нагадував iй про нареченого. Коли Власта довiдалася, що Таня плануе вiддати кота до притулку, вiдразу зголосилася забрати. Своiм колегам та друзям Таня не зiзналася, що передала кота патрульнiй. Надто вже iй набридли нашiптування, що дружба мiж Єгором та Властою не така вже й невинна. Частенько Єгор заходив до патрульноi у гостi, заприятелював iз ii донькою. Натхненним бiгав мiстом, вишукуючи для малоi подарунок на день народження. Подруги вмовляли Таню вплинути на цi «дивнi» стосунки Єгора з людиною, iз якою мав чимало спiльного: вiд улюбленоi роботи до поглядiв на життя.

Сьогоднi – вперше за багато рокiв – iй страшенно захотiлося курити. Цю шкiдливу звичку вона кинула майже десять рокiв тому, i, хоч спершу було важко, потiм з цим не виникало жодних проблем. І ось знову.

До того ж вона вiдчула смак кокаiну, на який свого часу «пiдсадив» кавалер. Пригадала, як легко i добре ставало пiсля нього. Проблеми зникали й вiдчувалося блаженство. Вони частенько ним балувалися пiсля вечерi у дорогому ресторанi. Тодi iй, кухарцi з дешевенькоi забiгайлiвки, цi вечори у розкiшному ресторанi зi смачними, гарно оформленими стравами та забезпеченим чоловiком поруч, який не втомлювався сипати комплiментами, видавалися раем. Саме тодi вона зрозумiла, що прагне працювати у такому ж красивому закладi, i навiть бiльше – самiй заснувати подiбний. У той час, поряд iз коханим багатим чоловiком, iй це здавалося бiльш нiж реальним. Вона лишила хлопця, з яким саме зустрiчалася тодi, i цiлковито захопилася новим життям.

А потiм довелося повернутися до реальностi. Бо, як виявилося, ii грошовитий кавалер мав зовсiм iншi плани на життя. Хто-хто, а Таня у цi плани не входила.

Дiвчина залишилася нi з чим. Ба гiрше: тепер вона не мала доступу до дорогого наркотику, вiдтак була змушена перейти на дешевий. Їi вигнали з роботи; люди, яких вважала друзями, лишили; натомiсть з’явилися новi знайомi – переважно наркомани та дрiбнi злочинцi. Одного разу вона заледве уникнула ув’язнення за одну з крадiжок, якi вони час вiд часу влаштовували, аби знайти грошi на новi дози. То була одна з перших справ Єгора, i вiн би кинув ii за грати, якби потерпiла не забрала заяву (серед крадiiв виявився ii син). Ще за кiлька мiсяцiв Таня мало не померла вiд передозування.

Тодi, роздивляючись укритi грибком стiни лiкарняноi палати, вiдчуваючи на собi зневагу медперсоналу i навiть острах, пригадуючи свое, хай бiдне, проте гiдне життя до появи наркотикiв, вона вирiшила, що бiльше так не житиме. Реабiлiтацiя проходила важко, але поряд були батьки – iхня пiдтримка зiграла вирiшальну роль. Ще за кiлька мiсяцiв Таня спромоглася знайти роботу кухарки, знову повернувшись до улюбленоi справи.

Коли, багато рокiв по тому, доля знову звела ii з Єгором, вiн ii не впiзнав. На той час вона вже працювала у дорогому ресторанi, мала прекрасний квiтучий вигляд. Вона б нiколи не нагадала Єгоровi, де та за яких обставин вони вперше зустрiлися. Тiльки несподiвано втрутився Адрiян Скляр, який звiдкись дiзнався про ii минуле. Таня люто зненавидiла старого за те, що насмiлився посягнути на ii так важко здобуте благополуччя. На щастя, Єгор проiгнорував батьковi вмовляння покинути колишню наркоманку. Вiн став першою людиною ii нового життя, яка довiдалася про ii минуле i не покинула ii. Ба бiльше: вiн став першим, кого вона пiдпустила не лише до свого тiла, а й до душi.

І ось тепер людина, яка мало не зруйнувала ii життя кiлька рокiв тому, сидить перед нею i ставить запитання.

– Таню, подумайте добре. Можливо, Єгор щось згадував у розмовах? Можливо, хтось йому погрожував? Щось мусило бути, – наполягав сивочолий чоловiк в окулярах.

Його маленькi очицi прискiпливо роздивлялися худеньку темноволосу дiвчину, яка сидiла перед ним. Сьогоднi без макiяжу, з почервонiлими вiд слiз очима та носом. Таня нервово заламувала пальцi, уникаючи погляду. Вiн достеменно не знав, скiльки iй рокiв, однак йому було вiдомо, що вона не набагато молодша вiд сина. Колись вони з Єгором планували одружитися. Тодi вiн так i не схвалив вибiр сина, а коли цi двое розiйшлися, подумки зрадiв. Вiн нiколи не довiряв цiй жiнцi. А тепер – виявляеться, вони помирилися. Адрiян Скляр стиснув вуста у тоненьку, мов волосина, лiнiю.

Дiвчина тим часом заперечно похитала головою. Як не намагалася, нiчого подiбного у пам’ятi не зринало. Їй страшенно хотiлося, щоби непроханий спiврозмовник нарештi пiшов. Сьогоднi iй дозволили взяти вiдгул, i все, чого бажалося, – повернутися у лiжко й нi про що не думати. Лiжко, яке ще досi зберiгало у собi запах i тепло Єгора.

У першiй половинi дня Таня стiйко витримала дзвiнки, вислуховуючи спiвчуття вiд рiзних людей. Телефонували навiть колеги Єгора, яких вона майже не знала. Навiть тi, якi, як вона вважала, не мають ii номера: зокрема кiлька з Луцька, Антон Гусейнов i Тарас Нагай. Пiсля обiду Таня вимкнула мобiльний i спробувала заспокоiтися.

Адрiян Скляр заявився без дзвiнка.

– Ви не сварилися останнiм часом?

Таня звела здивований погляд на батька Єгора. Свiтло вiдбивалося вiд скелець його окулярiв, однак ворожi й безжальнi очi вона бачила чудово. Вiд цiеi людини вiяло крижаним холодом.

– До чого це запитання? – у ii карих очах умить спалахнула неприхована неприязнь.

Адрiян Скляр аж нiяк не збентежився через виклик у поставленому запитаннi. Навпаки: своiм прискiпливим спогляданням укотре за зустрiч змусив дiвчину знiтитися. Таня на мить вiдвела очi, а потiм так i не наважилася на новий прямий погляд – дивилася повз нього. Дiвчина чекала на вiдповiдь, але так i не отримала ii. Натомiсть укотре переконалася, що Єгоровi мало бути дуже несолодко з цiею людиною.

«Не дивно, що вони не були близькими», – спало на думку.

– Ми не сварилися, – холодно промовила Таня.

Скляр-старший вичiкувально мовчав. Чоловiк уважно роздивлявся ii обличчя, не оминаючи жоден мiлiметр. Таня ж тим часом затялася розпiзнати у ньому бодай щось, що нагадало б Єгора. Якась риса у характерi, якась схожiсть в обличчi, жестах чи мiмiцi.

Марно.

Навiть зовнiшнiсть у двох чоловiкiв виявилася рiзною: Єгор був рудим й сiрооким, а чоловiк перед нею, – колись безумовно брюнет, – iз чорними, мов непроглядна темрява, очима.

І знову холод пройшов у неi поза спиною. Запанувала незручна для неi мовчанка. Таню продовжували безцеремонно роздивлятися. Кам’яне обличчя колишнього слiдчого жодного разу не здригнулося, його змiiнi очi не клiпали. Зрештою, у кутику рота ii спiврозмовника з’явилася презирлива посмiшка. Поряд iз цим чоловiком ставало дедалi бiльше незатишно.

«Не хотiлося б потрапити до нього на допит за офiцiйних обставин. Щастя, що вiн уже на пенсii.»

– Були якiсь пiдозрiлi дзвiнки? Можливо, вам здавалося, що Єгор щось приховуе вiд вас? Тетяно, менi необхiдна будь-яка iнформацiя, яка б, на ваш погляд, могла пролити свiтло на те, хто мiг бажати йому смертi. Будь-що, що якось вiдрiзняло ваш плин життя вiд звичного. Розумiете мене? – вiн говорив спокiйно, але настирливо.

Зрештою Таня зрадiла цим запитанням. Краще вони, анiж терпiти мовчанку, а головне – незручну тишу.

– Дзвiнкiв не пригадую. І що, на ваш погляд, мав приховувати вiд мене Єгор?

«Будь-що, що якось вiдрiзняло ваш плин життя вiд звичного, – замислилася Таня. – Було. Таке однозначно було. Але тобi, старий шкарбан, я цього не розповiдатиму».

– Скажiмо, проблеми на службi, – пiдказав Адрiян Скляр. – Можливо, мiй син вам щось розповiдав про якiсь розслiдування?

– Єгор нiколи не дiлився зi мною робочими питаннями. Вiн узагалi всi проблеми тримав у собi. Мучився з ними сам, замiсть того, щоб дiлитися ними iз близькими. Не знаете, часом, хто привчив його до цього?

– Чоловiк не повинен нiкого обтяжувати своiми проблемами. Тим паче жiнку, – сухо промовив колишнiй слiдчий. – На те вiн i чоловiк.

– Навiщо ж тодi питаете, чи вiн чимось зi мною дiлився? – уiдливо поцiкавилася Таня.

Адрiян Скляр важко зiтхнув, а вiдтак пояснив, мов малiй нерозумнiй дитинi:

– Мiй син завжди був занадто м’якотiлим. Путнього чоловiка з нього так i не вийшло.


* * *

Рiвне. Середа, 2 вересня 2020 року. 19:45



– Власто, а що ви тут робите? – Гусейнов неспiшно всiвся, вiдтак звiв на неi глузливий погляд.

Не очiкуючи цього запитання, патрульна витрiщилася на слiдчого: тон його насторожував.

– Ви маете щось проти моеi присутностi? – видобула з себе Власта.

– Ну, що ви, проти вас я абсолютно нiчого не маю, – повiльно почав Антон Гусейнов. – Але ви не маете права брати участь у розслiдуваннi, – вiн зручнiше вмостився; крiсло пiд його вагою неприемно заскрипiло. – Ви ж тут для цього, чи не так? Думаю, вам уже встигли розповiсти чимало зайвого, так? – у голосi з’явилися нотки невдоволення – Гусейнов перевiв погляд на обох оперативникiв.

Запанувала нiякова мовчанка. Трое приятелiв перезирнулися, кожен намагався осягнути несподiваний поворот подiй. Властi не дозволено брати участь у розслiдуваннi? Теоретично, звiсно, так. У неi зовсiм iншi повноваження в полiцii. Але ж… Гусейнов прекрасно знае, що вони з Єгором приятелювали й Власта неодноразово допомагала не лише порадами, а й активними дiями. Так само як i вони чимало допомагали iй зi свого боку. А тепер, коли Єгора вбили, як можна заборонити iй проводити розслiдування разом iз ними?

Гусейнов пiдвiвся, налив у чайник води й заходився готувати каву.

– Хтось складе менi компанiю? – увiчливо поцiкавився. – Можливо, ви, Власто? Це смачна кава, витончена. Їi принiс Єгор.

Власта заперечно похитала головою. Згадка про Єгора боляче вколола, до горла пiдкотився клубок – вона б i ковтка цiеi кави не спромоглася зробити.

Поки Гусейнов, мов король, не поспiшаючи, готував собi каву, Войтюк з огидою роздивлявся слiдчого. За останнi кiлька мiсяцiв Гусейнов добряче погладшав. Розлучившись багато рокiв тому, цей чоловiк так i не навчився дбати про себе самостiйно. Як наслiдок – його одяг завжди виглядав прим’ятим та неохайним; каштанове волосся, де-не-де посрiблене сивиною, милося рiдко, а на плечах частенько можна було побачити лупу. Гусейнов багато курив i за день випивав до десяти горняток кави, що не могло не вплинути на стан зубiв. До того ж вiд нього часто смердiло потом та дешевими цигарками.

Вiн та Єгор – двi разючi протилежностi. Як у зовнiшньому виглядi (Єгор ще той чистоплюй), так i у веденнi справ. Якщо Єгора недолюблювали за рiзкий характер та суворiсть, то Антона – через його лiнь та халатнiсть. А ще його вважали заздрiсником. Не дивно, що Власта обурилася, довiдавшись, кому доручили головувати над розслiдуванням.

Усi чудово знали, що Гусейнов сам попiклувався, аби справу доручили саме йому. Вдале ii розкриття (а вона вже встигла набути чималого розголосу) обiцяло золотi гори й довгоочiкуване просування по службi.

Кабiнетом ширився запашний аромат Єгоровоi кави. Гусейнов не без задоволення сьорбнув, глузливо роздивляючись кожного. Його розповнiле обличчя так i свiтилося щастям та усвiдомленням того, що життя вдалося.


* * *

Рiвне. Середа, 2 вересня 2020 року. 21:38



Власта вiдiмкнула дверi й переступила порiг, одночасно намацуючи вимикач – темно, хоч в око стрель. Лише тоненька лiнiя свiтла навколо дверей доньчиноi кiмнати свiдчила про те, що вдома вона не одна.

Патрульна зазирнула до дитячоi й переконалася, що припущення правильнi: Катя не зустрiла ii на порозi, адже знову слухае у навушниках музику. Єдиний, хто вiдчув ii повернення, – Маркiз, однак вiн нiколи не вважав за потрiбне ii зустрiчати. Кiт байдуже подивився на неi й повернувся до сну. Саме у кiмнатi Катi розмiстили хатинку, яку Єгор придбав, щойно у нього з’явився кiт. Першi днi свого перебування тут Маркiз не лишав домiвку, зроблену у виглядi вiгваму, старанно уникаючи будь-кого. Це вперше Власта бачила його не в хатинцi, а на лiжку доньки. Зважаючи на те, як Катя переймалася за улюбленця Єгора, Власта зовсiм не здивувалася. Мала носилася з ним, мов з дитиною. Не тому, що вважала його милим красивим створiнням.

Це – кiт Єгора. І тим все сказано.

Можливо, у Маркiза скоро з’явиться апетит? Із вгодованого кота вiн знову перетворювався на худого та нещасного. Таким, яким свого часу Єгор забрав його до себе, пiсля того, як вiд нього вiдмовилися власники.

Власта пiдiйшла ззаду й обiйняла доньку за плечi.

– Мам! Не роби так бiльше! У мене мало серце з грудей не вистрибнуло! – обурилася мала, розвернувши стiлець на колесиках i дiстаючи з правого вуха безпровiдний навушник.

– А скiльки я тебе просила не вмикати музику на повну гучнiсть? – усмiхнулася патрульна. – Шкiдливо для вух, пам’ятаеш?

– Мам, я вже доросла. Припини мене вчити.

Катя дiстала з лiвого вуха навушник i склала обидва на столi. Нещодавно Артем подарував iй новiшi з мiкрофоном, проте дiвчинка вперто користувалася саме цими. Їх iй презентував Єгор на минулий день народження. Інколи Властi здавалося, що ставлення доньки до Артема змiнилося, проте щоразу, коли запитувала прямо, отримувала ухильну вiдповiдь.

– Ти була з Артемом? – донька вичiкувально глянула на матiр своiми великими сiрими очима. Щоразу дивлячись у них, Власта згадувала колишнього чоловiка – зовнiшнiстю Катя дуже подiбна на батька.

Донька виглядала змученою, пiд очима вже який день не сходили синцi – Власта пiдозрювала, що дiвчинка погано спить. Та хiба ж вона зiзнаеться? На столi Власта зауважила розкиданi зошити та пiдручники.

«І що в цiеi дитини на думцi?»

– Нi, я була на роботi. Склади все акуратно на столi, будь ласка… Ти вже вечеряла?

– А коли я на тебе чекала? – звела мала ображений погляд. Не тому, що Власта, як завжди, повернулася пiзно зi служби – до цього вже звикла. Чим старшою вона ставала, тим бiльше ii дратувало, що матiр постiйно вчить, як треба робити.

– Катю, не ображайся, що я пiзно, – Власта сiла на лiжко, погладила кота. – Розслiдування проходить непросто.

– Щось дiзналися? – Катя пересiла ближче до матерi.

– Ти знаеш, все глухо. Жодних зачiпок, – повела плечима.

Ще ранiше Власта вирiшила не вдаватися у подробицi. Не розповiдати ж дитинi про частину трупа, яку сьогоднi доставили до мiськвiддiлу.

– Єгор би щось знайшов. Неодмiнно. Якби то вiн брався за справу. Вiн був крутий.

– Знаю, сонце, – Власта обiйняла доньку за плечi. – Вiн крутий.

Обiйнявшись, вони посидiли мовчки кiлька хвилин, кожна думаючи про свое.

– Може, сходимо у цирк? Бачила рекламу – скоро до мiста приiжджае.

– Мам, я тобi казала, я не ходитиму до цирку, у якому використовують тварин. Інша рiч – тi, де самi люди виконують усi трюки, як «Цирк дю Солей»[8 - «Цирк дю Солей» («Цирк Сонця») – вiдомий на увесь свiт цирк, заснований у 1984 роцi у Канадi; не використовуе у своiх виступах тварин.]. Ось це – я розумiю. Ось це – цирк.

– Вони нiколи не приiдуть до Рiвного, – мовила Власта, водночас думаючи про те, що ставлення до цирку – ще одна рiч, яку Катя перейняла вiд Єгора.

«Не думала я, що вiн настiльки вплине на ii життя».

– Зате у нашому мiстi е трупа, яка вирiшила iх наслiдувати, – у них крутi номери й вони не використовують тварин. Здаеться, вони назвалися «Соломон» чи щось таке. Колись вони неодмiнно прославляться на увесь свiт.

– До них можна приходити на виступ?

– Вони влаштовують вуличнi виступи, коли iм заманеться. Треба потрапити.

– Чесно кажучи, не надто уявляю цирк без тварин.

– У тебе застарiле мислення, мам.

– Ну, гаразд, якось сходимо, – примирливо сказала. – Ти не хочеш приглушити свiтло? – Катя «завелася» i Власта розсудливо вирiшила змiнити тему. – У тебе всi лампи горять. Не занадто яскраво? Особливо для пори, коли час лягати?

Катя насупилася, тож Власта й тут вирiшила не наполягати. Зрештою, яскраве свiтло – ще одна звичка Єгора. Коли вiн вiдчував брак свiтла, очi й голова починали болiти, вiн гiрше бачив.

– Ви знову посварилися з Артемом?

– Нi, – здивувалася Власта доньчиним здогадам. – Чому ти так вирiшила?

– Ви часто сваритеся. Не хочеш розповiсти, що мiж вами вiдбуваеться?

– Катю, у нас все добре. Справдi, – й, аби чимшвидше змiнити тему, Власта мовила: – Нам потрiбно нарештi прикрiпити москiтну сiтку на твое вiкно, – кивнула у бiк вiдчиненого вiкна.

– Ми могли б залишити стару, – байдуже зауважила донька.

– Ту, яку подер Маркiз, коли ганявся за метеликом, що невiдомо звiдки тут узявся? – Власта промовила це з роздратуванням, однак одразу змусила себе заспокоiтися й усмiхнутися.

«Тiльки черговоi суперечки з Катею менi не вистачало.»

Патрульна прибрала з доньчиного чола неслухняне свiтле пасмо. На мить вiдволiклася, замислившись про те, якою стала ii дитина. Катя щосили намагалася виглядати по-дорослому: щоранку старанно наносила макiяж, часто змiнювала одяг, обмiнюючись iз подружками спiдницями, футболками абощо, продумувала прикраси до створеного образу, проте обличчя ii й досi було дитячим. Власта усмiхнулася, милуючись мал?ю.

– Ну, гаразд, – зiтхнула патрульна. – Пiду, перекушу. Складеш компанiю? – Власта пiдвелася.

– Нi, мам, не хочеться. Я не голодна.

– Ти взагалi щось iла?

Катя кивнула, вкладаючи навушники назад до вух i вмикаючи музику. Ця поза мала свое значення: «Я в танку»[9 - "«Я в танку» – вислiв, що означае «Мене нi для кого нема».]. Нею часто послуговувався i Єгор.

Власта залишила доньку й подалася на кухню. Запитання Катi про iхнi стосунки з Артемом спантеличило. А й справдi: що помiж ними зараз? Без сумнiвiв, зовсiм не те, що вiд самого початку. І чи взагалi щось було спочатку?

Ось питання, яке турбувало ii останнiм часом.


* * *

Рiвне. Середа, 2 вересня 2020 року. 22:11



Невисокий худорлявий чоловiк засвiтив едину лампу. Точнiше, то була едина у люстрi лампочка, що давала свiтло. За кращих часiв працювали усi п’ять. Чолов’яга без брiв та вiй усiвся на скрипучий диван, прихопивши зi столу клаптик паперу. Для зручностi пiдклав пiд нього старий журнал. Довгими брудними нiгтями пiдхопив з дивана тоненький стержень вiд кульковоi ручки й замислився над новим посланням.

Із вiдчиненого балкона повiяло осiнньою прохолодою, однак чоловiк у самому лише спiдньому навiть вусом не повiв. Вiн звик до будь-якоi погоди. Вiкна в орендованому ним помешканнi не зачинялися нi влiтку, нi взимку.

Так вiн просидiв добру годину, пишучи й закреслюючи численнi слова на зiм’ятому папiрцi. Кiлька разiв змiнив стержнi – усi до одного заледве шкрябали.

«Цiкаво, чи розгадали вони перше послання? Чи збагнули, що це своерiдна пiдказка?»

Вiн подумав про те, який нахабний i водночас iдеальний план вiн мае честь утiлити в життя. А ще про те, що це вiдповiдь не лише за себе, а й за багатьох iнших, хто колись постраждав так само як i вiн.

Його банькатi очi, не клiпаючи, витрiщалися на списаний клаптик. Вiн завмер, усвiдомивши, що врештi склав у головi бажаний текст. Кiстлява рука зависла над папiрцем, а вже за кiлька секунд швидко почала шкрябати новий, остаточний варiант. Вiдтак кiлька разiв перечитав написане, закреслив одне зi слiв, замiнив на нове. Знову перечитав i тепер лишився задоволеним – посмiхнувся своему новому творiнню.

Його сухi, незвиклi до посмiшок губи потрiскалися до кровi. Вiн облизав iх, вiдчув солоний металевий присмак, та аж нiяк не звернув на нього уваги.

Тепер лишилося придумати, як доставити записку до полiцii.


* * *

Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 07:31



Льоша Войтюк по-хлоп’ячому всмiхнувся повiдомленню у вайберi. То дружина: не встигнув вiн лишити домiвку – скинула фото доньки, яка кумедно вправляеться зi снiданком.

Молодий оперативник вiдправив картинку LOL[10 - LOL – англомовна абревiатура, що використовуеться в соцмережах для позначення смiху. З англ. laugh out loud – голосно смiятися або lots of laughs – багато смiху.], ще ширше всмiхнувся й уклав телефон до кишенi штанiв. Усi проблеми вмить вiдходили на заднiй план, коли думав про доньку.

Войтюк пропустив сусiдку, яка саме заходила до пiд’iзду, й вискочив на вулицю. Кинув погляд на будiвництво багатоповерхiвки, що велося поряд. Роботи проводилися i вночi, частенько не даючи змоги добре вiдiспатися. Зараз там гучно перемовлялися кiлька чоловiкiв у вимащених цементом робах. Хай як його дратувала ситуацiя, сам будинок, зображення якого вiн бачив на планi будiвництва, страшенно подобався. Інколи вiн переймався, чи не поспiшили вони взяти у кредит грошi на банальне однокiмнатне помешкання у занедбанiй радянськiй будiвлi. Проте на цьому наполягала Таня – надто вже хотiлося мати власну домiвку, де господинею буде лише вона. Їхне подружне життя починалося у квартирi батькiв Танi, потiм вони орендували житло, а пiсля ii численних умовлянь нещодавно придбали свое.

Батьки не схвалили рiшення молодоi пари, навiть зараз будь-яка згадка про кредит могла викликати суперечку мiж двома поколiннями. Спершу Льоша переймався, проте Таня резонно нагадала, що це не перша розбiжнiсть у поглядах. Войтюк бiльш-менш заспокоiвся.

Багато рокiв тому iхнi батьки були проти раннього одруження своiх дiтей, тим паче, що Танi на той час виповнилося лише вiсiмнадцять. Найбiльше претензiй було до Льошi. Його батько вимагав, щоби той спершу закiнчив юридичний, знайшов гарну роботу i лиш опiсля створював сiм’ю. Знаючи впертiсть власних батькiв, Льоша вирiшив удатися до хитрощiв. Йому не вартувало особливих зусиль умовити майбутню дружину на авантюру. Пара слухняно погодилася iз вмовляннями зачекати, проте за пiв року оголосили, що чекають дитину. А позаяк живiт уже встигнув трiшки вирости, то батьки самi наполягли на якнайшвидшому весiллi.

Попри побоювання старших, що надто раннi стосунки можуть виявитися нетривкими, шлюб Льошi й Танi досi залишався мiцним. За всi роки у них не виникло серйозних суперечностей. Єдине, у чому не помилилися батьки молодого подружжя, – що тi неодмiнно матимуть фiнансовi складнощi, особливо пiсля народження дитини.

Пiзнiше ще одним шоком для батькiв Войтюка стала його вiдмова вiд перспективноi кар’ери юриста (хресний Танi працював у судi й мiг тому посприяти). Натомiсть Льоша надумав податися у полiцейськi. На той час вiн уже був одруженим самостiйним чоловiком, тож цього разу йому майже не суперечили. Таня пiдтримала його, а для Льошi це було набагато важливiшим за схвалення батькiв. Ось уже шiсть рокiв вiн працював у правоохоронних органах.

На вайбер надiйшло нове фото доньки. Льоша всмiхнувся, проте цього разу не вiдписав. Вересневi ранки стали несподiвано швидко холодними, тож вiн поспiшав до автiвки – старенькоi Lada, яка колись належала батьковi. Той подарував ii на весiлля, ще вiсiм рокiв тому.

Оперативник привiтався iз сусiдом, перекинувся кiлькома словами з приятелем iз сусiднього будинку й знову пришвидшився: автiвку вчора довелося припаркувати доволi далеченько вiд пiд’iзду. А все тому, що останнiм часом машин побiльшало, а путньоi автостоянки бiля старого панельного будинку у радянськi часи не передбачили.

Вiн так i крокував – швидко й на позiр безтурботно, аж поки у полi зору не з’явилася машина. Точнiше, ii прочинений багажник. Льоша вкляк, намагаючись збагнути, чи мiг минулого вечора забути зачинити його. Та проблема ховалася у тому, що ось уже кiлька днiв вiн навiть не користувався ним.

Оперативник уважно роззирнувся, але не помiтив нiкого пiдозрiлого. Лише школярi, що прямують до школи, молодi батьки, якi ведуть крихiтних дiтей до дитсадка, та численнi перехожi, якi, як i вiн, iдуть на роботу чи навчання. Тиха спокiйна вулиця.

Все, як i щоранку.

Льоша наказав собi заспокоiтися, утiм про всяк випадок вiдкрив кобуру, перевiряючи швидкодоступнiсть зброi. Повiльно пiдiйшов до машини.

Знов уважно роздивився, привiтався зi стареньким сусiдом, що важко перевалювався з ноги на ногу при ходьбi, рухаючись у напрямку запинки.

Обережно простягнув руку й рiзко вiдчинив багажник.


* * *

Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 07:36



Йому часто казали, що вiн страшенно блiдий. Неодноразово радили перевiритися у лiкаря. Вiн лише байдуже стенав плечима. Нетактовнi знайомi прискiпливо роздивлялися його зовнiшнiсть, тому вiн обмежив коло свого спiлкування. З часом кiлькiсть тих, з ким вiн був готовий спiлкуватися, скоротилася до нуля. Це його аж нiяк не бентежило. Навпаки.

Чоловiк мовчки роздивлявся полiцейського, який стовбичив перед своею автiвкою та стурбовано витрiщався на прочинений багажник – наслiдок банального пранку, метою якого було поки що просто налякати. І хоч дивився вiн на Войтюка, його внутрiшнiй голос щоразу прокручував думку про те, що сiмейство Склярiв мусить збагнути, що вони не всесильнi. І, тим паче не такi вже й тямущi слiдчi, якими себе вважають.

Зрештою, як i iхнi друзi.

Високе старе дерево бездоганно приховувало невiдомого вiд допитливих очей. Вiн пiдвiв банькатi очi у небо, мружачись вiд сонця, що все бiльше пригрiвало. Скидалося на те, що попри прохолодний ранок, день обiцяе погiднiсть.

Сонце вiн недолюблював.

Байдуже роздивився перехожих, якi проминули його зовсiм недалеко. Вiдтак розвернувся й рiшуче попрямував геть. Його похилi плечi у чорнiй зношенiй куртцi зi шкiрозамiнника швидко вiддалялися й зрештою зникли, коли чоловiк нарештi завернув за рiг, оминувши шлагбаум.


* * *

Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 07:53



Перед мiськвiддiлом, як завжди зранку, було велелюдно. Територiя поволi заповнювалася службовими автiвками. Хтось iз полiцейських – у формi чи ж у штатському – саме приiхав на службу, а хтось збирався додому пiсля нiчноi змiни.

Олексiй Войтюк зупинив свою стареньку Lada поряд iз Toyota Prius. Утомленим поглядом молодий оперативник провiв двох патрульних, що саме вийшли з машини, тримаючи за лiктi п’яну жiнку. Затримана вигукувала нерозбiрливу лайку, щосили пручалася й навiть кiлька разiв спробувала копнути дебелого копа – того, що крокував праворуч.

Войтюк переглянув надiслану дружиною свiтлину доньки, силувано всмiхнувся. Думки про сiм’ю заспокоювали – щоразу, рятуючись од негативу, що часто спiткав на службi, вiн переглядав фотографii або ж читав переписку iз Танею. Такий пiдхiд рятував завжди.

Окрiм сьогоднiшнього ранку.

Мало йому прикрого iнциденту iз багажником, то ще й батько Єгора телефонував кiлька хвилин тому – призначив зустрiч.

«Навiщо цьому стариганю знадобилося балакати зi мною?»

Льошi вiдразу стало цiкаво, чи телефонував Скляр-старший до Кир’яха чи когось iще зi служби.

«Що, Льоша, карма? – глузливо запитав самого себе. – Так швидко почала дiяти?»

Льоша не вважав себе настiльки старим та побитим життям, щоб сумнiватися у тому, чи вiдкривав учора багажник. Вiн його точно не чiпав. Якби то була спроба пограбування – неодмiнно викрали б новий набiр iнструментiв, який Войтюку недавно подарували на день народження. Той вартував чималеньких коштiв.

Якщо не заради наживи, то навiщо комусь було лiзти туди?

Хiба невiдомi просто не встигли здiйснити крадiжку. Хтось сполохав?

«Що ж, цiлком може бути.»

Заходячи до мiськвiддiлу, Льоша мимоволi озирнувся й уважно роздивився. Йому здалося, що вiн вiдчув на собi чийсь ворожий погляд.

Холодний ворожий погляд на своiй, коротко стриженiй потилицi.


* * *

Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 08:31



– Ти зможеш сьогоднi завезти мене на службу? – Власта поклала посуд до мийки, переклала мобiльний з лiвоi руки у праву, вiдтак квапливо вигнала з кухнi кота, який, скориставшись ii неуважнiстю, застрибнув на обiднiй стiл.

Патрульна скривилася, вiдразу пошкодувавши про власну рiзкiсть. Вiдколи Маркiза забрали сюди, певно, це вперше вiн прийшов до неi на кухню. Ранiше кiт належав сусiдам Єгора. Скляр забрав тварину до себе, коли господарi покинули ii, переiхавши до iншого мiста. Тепер Власта – його нова власниця, вже третя. Отже, Маркiза полишали двiчi.

«І як поясниш тваринi, що Єгор би нiколи не залишив ii навмисне?»

По той бiк слухавки чулися чоловiчi голоси, хтось голосно розсмiявся й гукнув Артема.

– Не знаю, сонце. Поки нiчого не можу сказати, – мовив бойфренд, вiдтак вiдповiв комусь: – Зараз, зачекай.

Власта закусила нижню губу: останнiм часом вона все рiдше бачила Артема. Робота забирала увесь його час. У слухавцi додалися голоси – отже, вже в офiсi. Артем мав будiвельну фiрму. Рiк тому йому вдалося пiдписати кiлька вигiдних контрактiв з поляками й, щоби не втратити шансу розкрутити фiрму на мiжнародному рiвнi, доводилося чимало працювати. Вони обговорили, коли зможуть побачитися, вiдтак попрощалися, побажавши одне одному гарного дня.

Трохи помiркувавши, Власта знову зателефонувала. Цього разу потрiбна iй людина не вiдповiла. Патрульна дослухала гудки до завершення й замислилась, чи не повторити спробу.

«Побачить, що я телефонувала – передзвонить», – заспокоiла себе.

Без ентузiазму Власта кинула погляд на посуд, що залишився пiсля снiданку. Сьогоднi Катина черга його мити, проте донька запiзнювалася до школи.

– А нехай тобi! – вилаялася, виявивши, що закiнчилися екопакети для смiття (донька суворо заборонила купувати звичайнi).

«Не життя, а малина! – Власта вiдчула, що починае серйозно дратуватися. – Ну, гаразд, зi смiттям потiм розберуся.»

Вона керувалася правилом: життя у брудi проблемам не зарадить. Власта страшенно не любила неохайну кухню. Вже за кiлька хвилин посуд був вимитий та висушений, а ще за двадцять i сама кухня сяяла так, немов уранцi сюди нiхто не заходив. Тим паче роздратований пiдлiток, який запiзнювався до школи. Незiбранiсть та дратiвливiсть не були властивими доньцi, проте дiвчинка все ще страшенно переймалася через смерть Єгора.

Минуло кiлька рокiв, вiдколи Власта розлучилася, перед тим проживши у шлюбi цiлих тринадцять. А вiднедавна Властине особисте життя налагодилося: вона зустрiла Артема. Саме донька примудрилася iх познайомити. Патрульна багато часу проводила на службi – кожна змiна тривала по дванадцять годин, не враховуючи часу на добирання туди-назад, часу на шикування, проходження медогляду та отримання й здавання зброi. І це, якщо не брати до уваги затяжнi виклики, якi могли суттево подовжити змiну, а також численнi збори. Катя дочасно стала самостiйною: дiвчинка готувала, прибирала i навчалася без сторонньоi допомоги. Втiм, вона все ще залишалася дитиною.

Подii, що трапилися у Львовi, вибили з колii й Власту. Цими днями iй вартувало чималих зусиль змусити себе робити бодай щось. Усi думки займало бажання знайти того, хто хотiв смертi Єгору. Їi страшенно переймало, що Гусейнов заборонив iй брати участь у розслiдуваннi.

На початку десятоi Власта iз задоволенням виявила, що встигае на йогу. Ще кiлька рокiв тому вона би нiколи не повiрила, що так любитиме повiльнi розмiренi тренування. Це в той час як улюбленими iграми завжди був активний баскетбол, навiть футбол. Йога допомагала заспокоiтися пiсля важких змiн або ж морально пiдготуватися до наступних. Попереду на неi чекали двi нiчнi змiни, а також розслiдування справи Єгора. Попри заборону Гусейнова, Кир’ях та Войтюк обiцяли тримати ii в курсi справи. Та й сама вона не мала намiру пливти за течiею.

Збадьорившись планами, Власта почимчикувала до кiмнати – збиратися. Краем вуха почула кроки на сходовому майданчику. Як завжди в цей час, вiдчинилися дверi сусiдньоi квартири, й голова сiмейства – хлопець рокiв двадцяти п’яти – побiг сходами донизу. За кiлька хвилин його дружина поведе сина до дитсадка. Все знову затихло, проте ненадовго. Тепер Власта почула, як згори збiгала такса, гавканням пiдганяючи господаря.

Ця вранiшня пора нiколи не була спокiйною: хтось прямував на роботу, хтось на навчання. Рiвне поки залишалося у жовтiй карантиннiй зонi, тож плин життя практично не змiнився. А якщо говорити вiдверто, то нiхто особливо не дотримувався карантинних обмежень.

Власта завмерла: скидалося на те, що хтось постукав у дверi. Здалося? Чи знову сусiдський малюк не втримався вiд того, щоб не зачепити ii помешкання? Поки матiр зачиняла дверi, той частенько бешкетував.

Стукiт повторився. Нацiлений, упевнений i вимогливий. Отже, невипадковий.

Власта здивувалася неочiкуваному гостевi. Патрульна завмерла, дослухаючись. Усе повторилося знову, лише цього разу гучнiше й ще бiльш вимогливо. Так, нiби хтось уперто наполягав, що йому зобов’язанi вiдчинити.

Власта здивувалася, коли всерединi все стислося вiд напруги, а поза спиною пробiг неприемний холодок. Страх? Чого б це? Чому вона раптом злякалася якогось непроханого гостя?

Зрештою, мусила визнати, що страшенно зрадiла, коли стукiт припинився. Власта зачекала ще трохи: за дверима – лише тиша. Навшпиньках пiдiйшла до дверей i дослухалася.

Жодного шереху.

Власта зiтхнула з полегшенням, плечi ii розслабилися й вона навiть слабко посмiхнулася. Лише в думках зринало претензiйне запитання: а чому ти, власне, так злякалася? Якби Власта могла побачити себе збоку, то ще бiльше б здивувалася: ii обличчя побiлiло як молоко.

Коли патрульна вже розверталася вiд дверей, гучний неприемний стукiт укотре змусив пiдскочити вiд несподiванки. Розсердившись передовсiм на себе, – за малодушнiсть, – Власта швидко двiчi повернула ключ i розчахнула дверi.

Вiд подиву в неi мало не вiдпала щелепа.

Перед нею стояв блiдий капловухий молодик iз банькатими очима. До болю схожий на того, що зовсiм недавно принiс до мiськвiддiлу вiдтяту ногу. Вiн мовчки витрiщався своiми порожнiми очицями. Мимоволi у Власти зринуло питання: вiн ii взагалi бачить? Однак чоловiк дивився саме на неi. Вiдтак мовчки простягнув папiрець, що тримав своiми кiстлявими пальцями, i майже силомiць уклав iй у руку.

Не вагаючись, Власта потягнула його за правицю, яка передавала послання, рiзко заламавши ii йому за спину. Чоловiк на диво не зронив жодного звуку, хоч вона чудово знала: цей прийом болючий.

«Чому вiн прийшов так вiдкрито? На що розраховував?»

Власта зненацька вiдчула страшну лють i ненависть до цього невiдомого, уся втома i переживання налягли з новими силами. Патрульна притисла нiмого молодика до стiни, все бiльше заламуючи руку. Вперше в життi вона зненавидiла устав: патрульним не дозволялося у позаслужбовий час мати нi кайданок, нi зброi. Тож, щоби не впустити пiдозрюваного, iй не лишалося нiчого, окрiм як оглушити його. І саме тодi, коли вона мала намiр «вiдключити» його, вгативши обличчям об стiну, патрульна на щось наступила п’ятою й частково втратила рiвновагу.

Власта не втрималася й скрикнула, побачивши посинiлу знекровлену чоловiчу руку, що валялася в ii передпокоi. Розгубившись, патрульна мимоволi послабила хватку, а вже за мить вiдчула поштовх. Настiльки сильний, що вiдкинув ii до протилежноi стiни. Велике дзеркало, об яке вона боляче вдарилася, загрозливо задрижало, а пiдозрюваний кинувся навтьоки.

Коли патрульна вилетiла за ним на вулицю, то зрозумiла, що той уже безслiдно зник.


* * *

Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 09:50



– Тобто? Ти хочеш сказати, що це не вiн принiс руку? – вкотре перепитав Войтюк.

– Льошо, скiльки можна повторювати? Не вiн!

Власта знервовано ходила кiмнатою, час вiд часу кидаючи погляд на кримiналiстiв, якi безцеремонно окупували помешкання й вивчали кожен його сантиметр. А надто саму кiнцiвку, що хтозна-звiдки тут опинилася.

– Господи, добре, що Катя всього цього не бачить! – Власта притлумила нудоту, що вкотре пiдступила до горла.

– Думаю, нам варто залишити iх у твоему помешканнi, – кивнув Кир’ях на експертiв, вiд яких тхнуло мiцним запахом цигарок; Женi раптом шалено захотiлося курити. Оперативник змусив себе вiдмовитися вiд цього задоволення. Натомiсть знову принюхався i цього разу розпiзнав ще один запах: ледь уловимий аромат цукерок. Звiсно, ними бавилася не Власта. Катя – ось хто справжнiй любитель солодкого з-помiж усiх його знайомих. – Ми можемо ненавмисне затоптати важливi слiди. Можна випити кави десь неподалiк?

– Женю, до мене у квартиру нiхто не заходив. Якi слiди? Вiн стояв на порозi, вклав менi у руку папiрець, а я його вiдразу спробувала затримати.

– Але ж ця рука якось опинилася у твоiй квартирi, – заперечив Женя. – Як iнакше вона могла сюди потрапити, якщо нiкого чужого тут не було?

– Власто, можливо, до тебе ще вранцi хтось приходив? Ну, не знаю, листоноша, скажiмо. Чи просто сусiд? Чи майстер якийсь?

– І я не помiтила, як менi на порiг поклали людську кiнцiвку? Льошо, нiкого тут не було. Окрiм мене та Катi. Навiть Артем уже кiлька днiв не приходив.

– Ну, Власто, так не бувае, – заявив Кир’ях. – Хтось мусив принести цю руку. Не з повiтря ж вона з’явилася. Можливо, ти не помiтила, як вiн ii пiдкинув? Може, вiн заздалегiдь поклав ii на порозi, потiм подзвонив у дверi, а ти вiд шоку, що вiн заявився до тебе додому, не зауважила? Власто, вона вже лежала на порозi i, поки ви боролися, вiн непомiтно штовхнув ii ногою тобi у помешкання. Ось i все, – розвiв руками. – Власне, це едине логiчне пояснення. Ти у цiй ситуацii справдi могла не помiтити. Існуе чимало дуже вправних людей. Знаеш, скiльки я таких зустрiчав за тридцять рокiв служби? Такi люди здатнi поцупити будь-що у будь-кого просто з-пiд носа. Чому не можна так само щось пiдкинути?

Власта замислилася: чи могла вона так схвилюватися, що не помiтила, як незнайомець пiдкинув руку? Якщо все так, як каже Женя, то виходить, вона стала жертвою добре продуманого плану. Вдруге цей чоловiк принiс частину трупа полiцii, а потiм, скориставшись розгубленiстю, втiк. Урештi вiн не мiг не розумiти, що його знають в обличчя i спробують впiймати. Отже, фокус з рукою – добре продуманий хiд?

Усе бiльше деталей вранiшнього iнциденту поставало перед очима. Вона згадала, як одразу ii налякав цей настирливий, нетактовний стукiт. Як пiдiйшла до дверей i дослухалася. У цей час кiнцiвки, без сумнiвiв, на пiдлозi ii передпокою не було. Стукiт повторився, i вона, роздратована наглiстю непроханого гостя та власною боягузливiстю, вiдчинила дверi. А що тодi? Тодi всi думки вмить випарувалися. Окрiм однiеi: перед нею саме той, хто щось знае про вбивство Єгора. Чи дивилася вона собi пiд ноги? Звiсно, нi.

Пояснення Кир’яха видавалося все бiльше логiчним. До того ж воно ii заспокоювало. Ця рука бiльше нiяк не могла потрапити до ii помешкання. Власта знову скоса зирнула на посинiлу огидну кiнцiвку – ii саме пакували до прозорого пластикового пакета. Бордова кров зсохлася у мiсцi вiдрiзу. Вона не сумнiвалася: вiд тiла ii вiдчикрижили тiею ж гострою сокирою, що i ногу. Кому належали цi кiнцiвки?

«От, дурепа! Власто, невже ти справдi могла подумати, що вбивця заявиться до полiцейськоi додому без жодного плану з порятунку? Власто, ти мусила бути уважнiшою! Ти мусила вiдразу збагнути, що для тебе пiдготували пастку! От, дурепа! Власто, як ти могла не помiтити людськоi кiнцiвки, що лежала на твоему порозi?»

Патрульна звела погляд на Кир’яха. Той досi стояв перед нею, чекаючи ii вiдповiдi. Як завжди, спокiйний i розважливий. Мабуть, найбiльш розважливий з усiх полiцейських, яких вона будь-коли зустрiчала. Що то – досвiд!

Власта зiтхнула, вiдтак не втрималася – кинулася Кир’яху в обiйми й розревiлася.

– Ну, все-все, припини, – по-батькiвському спробував заспокоiти ii Женя. – Хлопцi, – звернувся до кримiналiстiв, якi з роззявленими ротами витрiщилися на них, – продовжуйте працювати. Що, нiколи не бачили жiночоi iстерики?

Сльози котилися обличчям, потроху надаючи Властi полегшення. Кир’ях з Войтюком утомлено перезирнулися.


* * *

Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 10:00



– Ти добре мене зрозумiв? – уточнив Адрiян Скляр, зупинивши погляд на крихiтнiй вазочцi з квiтами, що раз на кiлька днiв розносив по номерах готельний персонал, аби створити красу та домашнiй затишок. Троянди всохли ще вчора, проте iх досi нiхто не замiнив.

– Я вiзьмуся за це негайно ж, не переймайся, – запевнив тихий, однак упевнений чоловiчий голос.

Адрiян Скляр посмiхнувся кутиком рота – единий вид посмiшки, на який був здатен. Вiн ретельно витер губи серветкою, зiм’яв ii та вiдкинув убiк.

«А щоб тобi!» – вилаявся, коли бiлий зiжмаканий папiр покотився задалеко i зрештою впав на пiдлогу з протилежного боку столу. Колишнiй слiдчий хотiв був пiдвестися, щоби пiдняти, та в цю мить озвався його спiврозмовник:

– Скажи менi ще раз останне прiзвище.

– Криштальська. Тетяна Криштальська. Вона – колишня наркоманка. Але менi потрiбно знати не лише ii минуле, але й те, чим вона живе зараз. Мiсця, де вона бувае, з ким спiлкуеться, на що витрачае грошi, як у неi з фiнансами. Все. Так само i про iнших. І не забувай: усе це термiново, – вiдсунув подалi тарiлки, з яких ще кiлька хвилин тому смакував готельним снiданком № 2.

Чоловiк у слухавцi мугикнув, записуючи завдання. Не вперше колишнiй слiдчий звертався до нього, цiкавлячись iнформацiею, яку цiлком легко дiстати, коли ти працюеш у полiцii. Натомiсть Скляр регулярно вiддячував йому вартiсними порадами пiд час розслiдування рiзноманiтних справ, переважно кримiнальних. Антiн Дуборiз був единим, з кого колишнiй слiдчий нiколи не брав платню за своi консультацii, очiкуючи натомiсть швидкоi реакцii на власнi запити.

Із Дуборiзом вони встигли пропрацювати у полiцii вiсiм рокiв, перш нiж Адрiян Скляр пiшов у заслужену вiдпустку. Однак i пiсля цього спiвпраця не припинилася. Їхнi стосунки не можна було назвати дружнiми, радше робочими. З Дуборiза – його можливостi оперативника, зi Скляра – багаторiчний досвiд i талант розшукувати найхитрiших злочинцiв. Крiм того, цього разу Дуборiз мав ще одну вагому причину допомагати Скляревi: сам начальник полiцii Луцька, хороший приятель Скляра, прохав про це.

– У Днiпро, як незалежний консультант, я так розумiю, ти не поiдеш? – обережно поцiкавився Антiн Дуборiз.

– Нi, передай, що не поiду, – Скляр скривився, вiдчувши запах барбарисових цукерок, що непрохано долинув з вiдчиненого вiкна за його спиною. – Аванс я поверну – надiшлю на той самий рахунок, звiдки менi його вiдправили. І, будь ласка, не турбуйте мене жодними проханнями про консультацii. Поки не завершу справу сина, я не братимусь за новi розслiдування.

Адрiян Скляр пiдвiвся й пройшовся готельним номером. Без поспiху вiн обiйшов стiл i пошукав поглядом зiжмакану серветку.

«Куди вона подiлася? – насупився. – Та бiс iз нею: прибиратимуть номер – знайдуть i викинуть.»

– Всьо, я зрозумiв, – тим часом вiдповiв його спiврозмовник.

Антiн Дуборiз поставив ще кiлька уточнювальних запитань, вiдтак пообiцяв виконати усе за максимально короткий термiн.

Телефонну розмову Адрiян Скляр завершив цiлковито задоволеним. Перед тим як залишити номер, вiн зачинив вiкна (нiколи не лишав iх вiдчиненими, йдучи з готельного номера), дiстав iз вази всохлi квiти та з огидою викинув. Його голова була настiльки зайнятою складанням наступних планiв, що вiн так i не звернув уваги: зiжмакана серветка якимсь дивом уже опинилася у смiтничцi разом з iншим непотребом.


* * *

Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 10:30



– Дякую, – мовила Власта, вiдводячи погляд, щоб офiцiантка не помiтила ii заплаканих очей.

На стiл перед нею поставили бiлий чайничок iз трав’яним чаем та горня з блюдцем, поклали стiки з цукром. Поряд iз чаем одразу запарували двi порцii американо, якi замовили Кир’ях та Войтюк. Кав’ярня, в яку вони зазирнули, розташовувалася у сусiднiй багатоповерхiвцi. Примiщення розраховане лише на чотири маленькi столики, проте виявилося порожнiм, коли вони прийшли. Цей заклад Єгор вважав iдеальним мiсцем для усамiтнення, i саме сюди вони з Властою частенько приходили кавувати. Вдома у Власти досi порядкувала слiдчо-оперативна група, тож вона вклала Маркiза у котячу переноску й дозволила хлопцям привести себе сюди.

– Давай я за тобою догляну, – всмiхнувся Женя, наливаючи у Властине горня гарячого запашного чаю. – М-мм… Пахне ромашкою, мелiсою i ще чимось, не можу збагнути.

– Не знала, що ти тямиш у травах.

Власта з удячнiстю подивилася на Кир’яха й сумно посмiхнулася. Його очi були червоними вiд утоми, пiд ними темнiли кола, а ще патрульна помiтила, що вiн неголений. Його дружина, Майя, нiколи не дозволяла такоi сваволi, тож це могло свiдчити лише про одне: Женя не був удома вiд учорашнього ранку.

– Тобi багато чого про нього невiдомо, запевняю тебе, – пожартував тим часом Войтюк.

Якби патрульна краще знала Льошу, а Кир’ях не вiдволiкся, випадково проливши чай, то хтось iз них обов’язково помiтив би, що молодий оперативник сьогоднi почуваеться не у своiй тарiлцi.

– Ти мав нiчне чергування? – запитала патрульна у Женi, коли той насипав цукор у свою каву.

– Є таке, а що?

– Тобто, ти не спав уже бiльше як добу?

Кир’ях вiдмахнувся, мовляв, не вперше, а вiдтак усе ж поцiкавився у Войтюка, чому той постiйно вовтузиться й не може спокiйно всiстися. Льоша завмер, до цiеi митi вiн не помiчав, що його поведiнка так впадае в око. Молодий оперативник по-хлоп’ячому посмiхнувся й урештi змусив себе заспокоiтися. Й усе б нiчого, якби не те нав’язливе вiдчуття якогось лоскоту чи холодку, що безцеремонно розташувалося на його потилицi ще зранку. Так, нiби щомитi хтось супроводжуе його, куди б вiн не подався.

– Ти когось чекаеш? – поцiкавився Женя, коли Льоша, не втримавшись, укотре озирнувся.

– Я? Нi, нi. Нiкого не чекаю. Вибач, то все нерви, – мляво всмiхнувся Войтюк. – Скажiть, ви вiрите у передчуття? – несподiвано запитав. Вiн хотiв сказати «карму», та, на щастя, вчасно стримався.

– Передчуття? – питання Войтюка виявилося таким несподiваним для Власти, що вiдразу ж повернуло неспокiй.

– Льошо, не давай своiм страхам i негативним вiдчуттям себе захопити. Те саме стосуеться i тебе, Власто. Я розумiю, що за цi днi чимало сталося. Але повiрте менi, старому слiдчому. Я знаю, що кажу. Ви ще молодi й лише недавно у полiцii, проте саме в цей час усе й починаеться.

Власта та Льоша звели на Женю зацiкавленi погляди.

– Через два роки, вiдколи я перевiвся у вiддiл розслiдування злочинiв проти життя та здоров’я особи, мене так плющило, що ви собi не уявляете. Я не спав, я мучився, я боявся. Менi на кожному кроцi ввижалися вбивцi. Знаете, скiльки разiв менi погрожували розправою за час моеi служби у полiцii?

– Ну, якщо менi вже неодноразово погрожували за тi шiсть рокiв, що я тут, то можу уявити, скiльки разiв ти з цим стикався, – Льоша знову мимоволi зиркнув у вiкно: жодних пiдозрiлих осiб. Слова Женi – мов бальзам на душу. А раптом вiн справдi накручуе себе?

– З цим навiть я стикалася, хоч я найменше з вас працюю у полiцii, – закивала Власта й усмiхнулася. Знову сьорбнула чай, вiдчула, як гаряча рiдина приемно стiкае горлом, заспокоюючи. Цi кiлька днiв виявилися найгiршими в ii життi.

– Сьогоднi вранцi я пiдiйшов до машини й помiтив, що багажник вiдчинений, – зiзнався Войтюк.

– Щось викрали?

– Нi, Жень, нiчого. Я все уважно оглянув.

– А чому ти не викликав слiдчо-оперативну групу? – запитала Власта, знову сьорбнувши. Чай поволi вистигав, але задоволення вiд пиття не зменшувалося.

– Гм… Я так розгубився, що навiть не подумав, – заклiпав очима Войтюк. – Та й нiчого ж не викрали.

«Цiкаво, чи спiлкувався батько Єгора з Властою та Женею? Певно, нi – вони б розповiли. Винюхуе все старий.»

Льоша великим ковтком допив американо i повернув горня на блюдце – у тишi кав’ярнi вийшло занадто гучно.

– Усе ж варто було викликати. Хай би зняли вiдбитки. Це, певно, якiсь нарiки намагалися щось поцупити, але iх хтось злякав. Могли б запросто вирахувати, у нашiй базi зберiгаеться чимало вiдбиткiв. Справу ми б не вiдкрили, оскiльки нiчого не викрадено, та все ж могли б побалакати з ним чи з ними. Так би мовити, по-дружньому. Щоб не совалися, куди не слiд.

Льоша вiдмахнувся.

– Пiзно вже.

Войтюк на мить заплющив очi, розмiрковуючи над словами Кир’яха. Вiдтак несподiвано, вперше за весь день, розслаблено посмiхнувся:

«Женя мае слушнiсть. Це все нерви. Треба ж було так себе накрутити. Войтюк, кому ти потрiбен?»

Молодий оперативник розплющив очi. Знову сповнений сил i готовий працювати. Та навiть якщо хвилювання й полишило його, то совiсть усе одно продовжувала мордувати.

Вiн завинив перед Єгором. Страшенно завинив.


* * *

Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 12:30



Женя Кир’ях виглядав похмурим. Якби хтось спостерiгав за оперативником, то здивувався б, наскiльки разюче змiнився вираз його обличчя, щойно машина Войтюка зникла за поворотом. Незадовго до того вони провели Власту до ii помешкання, наказавши вiдпочити та заспокоiтися перед нiчною змiною.

– Ти мусиш розумiти, Власто, коли ти втомлена й засмучена, ти навряд здатна комусь допомогти. А робота твоя полягае саме в тому, щоб служити й захищати. Пам’ятаеш цей девiз? – наставляв вiн хвилин десять тому.

Пообiцявши тримати ii у курсi справ, оперативники приедналися до слiдчо-оперативноi групи, цiкавлячись результатами, якими тi могли наразi подiлитися.

– Ми знайшли вiдбитки, – повiдомив Олександр Завара, високий русявий кримiналiст, що виявився лиш на два сантиметри нижчим вiд довготелесого Войтюка.

Рiзниця мiж зовнiшнiстю обох чоловiкiв полягала у тому, що Льоша був страшенно худим, iнший – кремезний. Тож, навiть не поступаючись зростом, молодий оперативник вiзуально виглядав набагато меншим за кримiналiста.

– Дуже схоже, що цi вiдбитки збiгаються зi знайденими у покинутому Renault. Хоча остаточний висновок – лише пiсля детального вивчення. Рука, пiдказуе менi чуйка, належить тому ж тiлу. Проте, знову ж таки, все – пiсля проведення експертизи.

Нинi чимала кiлькiсть полiцейських була «кинута» на вивчення прилеглоi територii, допит сусiдiв Власти та iнших людей, якi працюють та живуть поблизу. Кир’ях мав великi надii, що колеги щось виявлять. Щоправда, побалакавши з черговим оперативником Тарасом Нагаем, дiзнався, що пошуки невiдомого не увiнчанi успiхом. Кир’ях скривився.

Хвилину тому Войтюк, за дорученням Гусейнова, поiхав до мiськвiддiлу. Слiдчий наказав йому зайнятися справою наркоторговця, якого вони впустили у Львовi. І тепер, коли Женя лишився один, вiн мiг не приховувати власноi тривоги. Оперативник намагався тримати нiс за вiтром поряд iз Властою та Льошею. Але нiде правди дiти: вiн був стривожений не менше за цих двох.

Оперативник повернувся до кав’ярнi, замовив нову порцiю американо й заходився мiркувати над розслiдуванням.

Вiн подумав про Гусейнова. Слiдчий був переконаний, що до справи може мати причетнiсть наркоторговець. Чоловiк утiк, щойно на площi Ринок почалася стрiлянина. Не дивно: цей тип не мав жодного бажання перебувати у мiсцi, куди за кiлька хвилин неминуче приiде чимало полiцii. Войтюк поривався негайно затримати його, та колеги втримали: у них не було нiчого суттевого проти цього чоловiка. За вiдсутнiстю достатньоi доказовоi бази його би за деякий час неодмiнно вiдпустили (оборудка, на яку всi вони так чекали, з якихось причин не вiдбулася). Вчинити так, як бажав Войтюк, – означало дати зрозумiти баризi[11 - Барига – так полiцейськi називають торговцiв наркотиками.], що на нього полюють. Як наслiдок, упiймати його стало би набагато важче. Зрештою, полiцiею було прийнято рiшення, як i ранiше, продовжувати таемне стеження.

Женя Кир’ях не надто вiрив у версiю Гусейнова. Навiть якщо припустити, що барига якось дiзнався про органiзоване у Львовi стеження. Навiщо наркоторговцю вбивати полiцейського на очах у всiх та ще й у момент, коли поряд чимало iнших правоохоронцiв? У полiцii нiчого конкретного проти цього чоловiка не було. Вони чудово знали, чим вiн займаеться, але не володiли жодними доказами, прийнятними для суду. Як не крутив Женя цю iдею, пазлики не складалися.

Звiсно, завжди потрiбно враховувати, що можуть iснувати невiдомi факти, проте поки Женя рiшуче вiдкинув версiю, що саме наркоторговець мав намiр убити Єгора.

Кир’ях помiтив, що екран його мобiльного ожив – отже, за кiлька секунд прийде сповiщення чи хтось зателефонуе. Його старенький смартфон останнiм часом дратував надзвичайною повiльнiстю.

– Слухаю, – вiдповiв на дзвiнок iз незнайомого номера.

Оперативник аж нiяк не здивувався, коли батько Єгора призначив зустрiч.

«Старий пiдозрюе усiх, – збагнув Женя. – Ну, що ж, я би теж так учинив.»

Пiд час поминок Кир’ях намагався второпати, чи цей суворий старий, укритий зморшками та старечими плямами на обличчi, бодай трохи любить сина. Судячи з того, що вiн знав, Єгор робив усе можливе, аби скоротити до мiнiмуму спiлкування з цiею людиною. Спроби Скляра-старшого знайти вбивцю сина – це поклик серця люблячого батька чи банальне бажання вiдстояти свою власнiсть? Кир’ях знав, що, хоч офiцiйно над слiдством головуе Гусейнов, саме Адрiян Скляр – безпосереднiй керiвник.

Урештi Женя вiдмахнувся вiд того, що вважав не своею справою, i знову зосередився на розслiдуваннi.

Найперше спробував довiдатися, чи отримував Єгор погрози останнiм часом. Особисто йому чи будь-кому iншому Скляр про це не розповiдав. Однак це зовсiм нiчого не означало. Єгор не з тих, хто схильний скаржитися на проблеми.

Женя зателефонував Танi, висловив спiвчуття та запитав, чи не чула вона бодай щось про погрози. Дiвчина Скляра запевнила, що iй нiчого не вiдомо.

– Але я таки маю дещо розповiсти. Вчора до мене приходив батько Єгора й навiв на певнi роздуми. Не знаю, чи може це якось стосуватися справи…

Женя завмер, вiдчувши в ii голосi збентеження.

– Словом… Женю, ти ж в курсi, що Єгор завжди мрiяв про те, щоб пiти зi служби й стати приватним детективом?

– І? – ще бiльше нашорошився оперативник.

– Близько двох тижнiв тому до нього звернувся такий собi Владислав Новацький з проханням розслiдувати для нього одну справу.

– Що то за справа?

Таня завагалася, а вiдтак вiдповiла, нiби вибачаючись:

– Я не знаю, Женю. Ти ж знаеш Єгора, вiн нiколи нiчого не розповiдав про роботу. Та можу сказати iз певнiстю, що останнiми днями вiн почав придiляти цiй справi чимало часу.

– Можеш дати менi контакти цього Новацького?

– Нiчогiсiнько не знаю про цю людину, окрiм iменi та прiзвища. Я й прiзвище запам’ятала випадково. Таке саме мав мiй перший роботодавець у дешевенькому кафе, коли я працювала там, ще студенткою.

– Ну, гаразд, я спробую щось довiдатися, – замислився оперативник. – Щось ще маеш додати?

– Маю.

Нова мовчанка й очевидне хвилювання з боку Танi знову привернули увагу оперативника.

– Я питала у Єгора, звiдки вiн знае його. Єгор сказав, що цей чоловiк свого часу вiдсидiв за вбивство. І до в’язницi його вiдправили саме завдяки старанням Єгора.


* * *

Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 13:30

Адрiян Скляр ненадовго вiдволiкся, дослухаючись до мирного дихання дружини. Вночi iй так i не вдалося стулити очi й лише вранцi жiнка нарештi заснула, скориставшись порадою чоловiка: прийняла снодiйне. Вiн вдоволено похитав головою. Нинi йому потрiбен спокiй.

Батько Єгора Скляра поправив окуляри й укотре перечитав список. Його чоло давно вкрилося численними зморшками, шкiра на обличчi виглядала тьмяною i зiжмаканою. У молодостi цього чоловiка називали красенем, проте всi погоджувалися з тим, що його краса аж нiяк не звичайна. Вона завжди була холодною, немов усерединi цiеi людини жив не полiцейський, який покликаний захищати добро та справедливiсть, а кат, що прагне помсти.

Свое iм’я вiн отримав од матерi. Ревна вiруюча (хоча старанно приховувала це вiд радянськоi влади), вона назвала його на честь ранньохристиянського мученика Святого Адрiяна Нiкомедiйського. Можна сказати, iм’я – едине, що у нього лишилося на пам’ять вiд цiеi жiнки.

У дитинствi Адрiян Скляр рано залишився сиротою: батько загинув унаслiдок нещасного випадку на будiвництвi, а мати не пережила злиднiв повоенних рокiв – здоров’я ii було добряче пiдiрване. Опiкою хлопчика зайнявся двоюрiдний дядько – людина, яку вiн уперше в життi побачив на похоронi матерi. Той був вiйськовим ще замолоду й увесь час тинявся Союзом. Адрiян Скляр був змушений приеднатися до цього практично незнайомого йому чоловiка, й вiдтепер так само змiнював проживання кожнi два-три роки, а iнколи й щороку. Теплих почуттiв мiж цими двома так нiколи й не виникло.

Адрiян Скляр був кволим, хворобливим хлопчиком, неймовiрно замкнутим у собi. За все дитинство вiн так i не здобув справжнiх друзiв, а за доросле життя i поготiв. Чимало людей здивувалися, дiзнавшись, що цей мовчазний i похмурий чоловiк одружився. І не на абикому, а на жiнцi iз шанованоi родини. Ба бiльше, Марiя Скляр (у дiвоцтвi – Цiсар) виявилася неймовiрною красунею. З роками ii врода нiкуди не зникла, навпаки – розквiтла. З принцеси вона перетворилася на королеву.

Ще пiдлiтком Адрiян Скляр закiнчив вiйськове училище, а вiдтак подався у вiйськовi. Через п’ятнадцять рокiв вiн став правоохоронцем, а ще через кiлька – вiдомим слiдчим. Не дивно: у своему життi вiн не знав нiчого окрiм важкоi працi над собою та дисциплiни. Просування кар’ерними сходами вiдбулося блискавично.

Усе життя вiн займався спортом, тож i досi перебував у хорошiй формi. Цю людину поважали, але разом з тим серед його оточення не було жодного, хто би ставився до нього бодай з симпатiею. Вiн завжди казав усе, що думае, нiколи нiчого й нiкого не боявся. Його вважали рiзким i часто несправедливим. Усiх навколо цей чоловiк зневажав. Суворий, завжди пiдозрiливий погляд з-пiд лоба мiг змусити вiдвести очi кого завгодно. А ще нiхто нiколи не бачив, як Адрiян Скляр усмiхаеться.

Однак ця людина пiд час своеi служби розкрила бiльше справ, нiж будь-хто iнший. Вiн завжди вирiзнявся рiшучiстю, твердiстю характеру та вмiнням швидко дiяти. Навiть зараз, перебуваючи на пенсii, вiн частенько консультував уже колишнiх колег, за що отримував непоганi грошi.

На цупкому паперi свого робочого щоденника акуратним почерком Адрiян Скляр записав кiлька прiзвищ:

Таня Криштальська

Олексiй Войтюк

Євгенiй Кир’ях

Власта Коваль

Антон Гусейнов

Максим Гочмановський

Тарас Нагай



Помiркувавши, вiн доповнив список:

Професiйна дiяльнiсть Єгора. Помста невiдомого кримiнальника з Луцька

Професiйна дiяльнiсть Єгора. Помста невiдомого кримiнальника з Рiвного

Наркоторговець (Львiв)

Адрiян Скляр замислився: людина, яка заявляе, що iй вiдомо iм’я вбивцi Єгора, каже правду? Якщо так, то звiдки воно iй вiдоме?

«Навiщо цей цирк iз небiжчиком? Чие тiло вiн принiс, i хто вбив того нещасного?»

Скляр зняв окуляри, повiльно протер скельця i одягнув. Знову дослухався до спокiйного дихання дружини. Пiд час сну ii обличчя нарештi розслабилося i здавалося умиротвореним. Вiн стиха пiдiйшов i пiдтягнув ковдру iй на плечi.

У коридорi почулися голоси, вiдтак хтось пройшов повз iхнiй номер, очевидно, до лiфта. Марiя Скляр спала мiцно, готельний шум iй не заважав. Попри те, що обране мiсце для проживання йому подобалося, Адрiян Скляр доручив дружинi знайти квартиру. Найперше для того, щоб вона хоч трохи вiдволiклася. Та й залишатися у цьому мiстi вони мали намiр аж до тих пiр, поки не знайдуть вбивцю сина – iдея винайняти помешкання видавалася бiльш рацiональною.

Скляр повернувся до письмового столу i вкотре перечитав нотатки. Вiдчував, як пашить його обличчя, i, хоч головний бiль не турбував, одразу збагнув: пiдвищуеться тиск.

«Якщо вiн справдi знае, хто вбив Єгора, чому би не сказати прямо, хто це зробив? Що вiн замислив? На чиему вiн боцi: правосуддя чи вбивцi? Або ж вiн сам божевiльний вбивця, який власноруч убив Єгора, ще когось, а тепер вирiшив познущатися. А можливо, вiн – найманець? Людина, яку найняли виконувати брудну роботу? І замовник хтось iз цих людей зi списку?

А що, як вiн усе ж на боцi правосуддя i його намiр розкрити нам iм’я вбивцi справжнiй?.. Адрiяне, ти при тямi? Вiн зберiгае частини людського тiла! Носиться з ними мiстом! Яка нормальна людина чинитиме так?!»

Колишнiй слiдчий мiцно стиснув кулаки зi злостi та безпорадностi: «Хто, в бiса, цей тип?»

«Хтось, хто все життя до цього часу провiв непомiтно, – вiдповiв внутрiшнiй голос. – Люди iз такою зовнiшнiстю, – вiн пригадав його хворобливо-блiде обличчя, надмiрну худорлявiсть i вiдсутнiсть волосся, вiй та брiв, – як правило, ховаються вiд суспiльства, мають максимум двох-трьох знайомих i працюють там, де зустрiнуть мiнiмум людей. Вони здаються непомiтними – бо справдi непомiтнi. Вони – привиди серед нас. Ними нiхто не цiкавиться або ж намагаеться на них не звертати уваги. Тихонi, вiд яких нiчого лихого нiколи не почуеш. Тiльки нiхто не знае, що коiться у iхнiх головах.»

Скляр розстiбнув верхнiй гудзик сорочки та сьорбнув води: запив таблетку вiд тиску. Якийсь час сидiв похмурий i нерухомий, думки у головi плуталися. Його уявлення про те, хто мiг бажати смертi синовi, наразi видавалися надто туманними. Найголовнiшими версiями вiн уважав помсту з боку заздрiсних колег (син нiколи не вмiв тримати людей у лабетах) або ж з боку того, кого Єгор колись вiдправив на нари. Зо два роки тому Єгора заледве не позбавив життя один такий тип. На самого ж Адрiяна Скляра за всю його службу скоювали замах не менш як шiсть разiв.

Вiн скривився, пригадуючи дiалог з дiвчиною сина. Адрiян Скляр не сумнiвався, що ця жiнка не все йому розповiла. Якби допит проводився як годиться, вiн би розмовляв з нею зовсiм по-iншому.

«Хтозна, можливо, ще доведеться.»

Йому пригадалося, яким щастям свiтився Єгор, коли тiльки почав зустрiчатися з Танею. З точкою зору сина батько так i не погодився. Вiн так i не повiрив у щирiсть почуттiв дiвчини, що замолоду мала проблеми з наркотиками. Зрештою, жiнкою вона була гарною – залицяльникiв iй нiколи не бракувало. Чимало з них були заможними i набагато успiшнiшими, нiж Єгор. Адрiян Скляр зовсiм не здивувався, коли Таня покинула його сина.

Так само не сподобалися йому Єгоровi приятелi зi служби.

Із шести замахiв на Адрiяна два було здiйснено на замовлення колег. Його прикрий життевий досвiд змушував придивлятися до кожного, хто поряд.

Особливо до друзiв.


* * *

Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 14:30



– Швидко ж ви працюете, – Владислав Новацький неквапливо сьорбнув чаю. Його уважнi запалi очi ретельно вивчали оперативника, не приховуючи цiкавостi. – Кава тут смачна, – кивнув на горня, яке поставила перед Кир’яхом молоденька офiцiантка. Для Женi то була третя за пiв дня. – Колись я багато ii пив. А зараз не дозволяе здоров’я, – перевiв погляд на дiвчинку в чорнiй унiформi закладу й пiдбадьорливо iй усмiхнувся. – Тiльки от обслуговування зiпсувалося. Беруть усiх пiдряд, – подiлився, коли низенька працiвниця вiдiйшла до iншого столика.

На вигляд Новацькому було за п’ятдесят, хоч насправдi лише сорок чотири. На скронях волосся посивiло, проте загалом виглядало досить мiцним i на диво густим. На кiстлявому безiменному пальцi лiвицi оперативник помiтив золотий перстень iз печаткою та написом, який Женя не спромiгся прочитати зi свого мiсця. Їхню розмову вже кiлька разiв уривав мобiльний Новацького. Чоловiк говорив голосно, його вiдповiдi пiд час телефонних розмов звучали впевнено i дiловито. Кир’ях уже знав, що той працюе керiвником будiвельноi фiрми.

«Потрiбно буде поцiкавитися про нього у Властиного бойфренда», – оперативник пригадав, що той теж мае фiрму такого самого спрямування.

Багато часу Кир’яху не знадобилося, щоб перевiрити список дзвiнкiв Єгора i знайти номер телефону невiдомого, який, за словами Танi, з’явився нiзвiдки й запропонував Єгоровi чималеньку суму за розслiдування однiеi давньоi справи. На щастя, чоловiк погодився на зустрiч одразу. Така готовнiсть спiвпрацювати сподобалася досвiдченому оперативнику, проте аж нiяк не применшувала пiдозр, що крутилися у його головi.

– Я навiть не сумнiвався, що рано чи пiзно ви до мене прийдете, – спокiйно повiдомив Новацький, коли Кир’ях сьорбнув гарячого ароматного напою.

Новацький щойно завершив ще одну телефонну розмову й пiд’еднав мобiльний до павербанку. Офiцiантка поставила перед ним тарiлку з запашним бургером та картоплею фрi. Кир’ях устигнув пiдглянути у меню цiну – сто сiмдесят п’ять гривень. Женя ковтнув слину i сьорбнув свое еспресо, що виявилося чи не найдешевшою позицiею у цьому закладi.

– Що ви доручили розслiдувати Єгору Скляру?

– Ого. Так одразу переходите до справи. Думав, хоч трохи побалакаемо про се, про те, – Новацький iронiчно посмiхнувся, вiдставив чорний чай убiк.

Мимоволi Женя скривився: вiн ненавидiв запах бергамоту. Ненадовго його увагу вiдволiк офiцiант, який саме цiеi митi принiс за сусiднiй столик борщ з пампушками. Оперативник ковтнув слинку: це була його улюблена страва. А те, що останнiй раз вiн iв о другiй ночi, загострювало бажання. Кир’ях притлумив у собi поривання скуштувати бодай чогось. Вiд кави його вже нудило, а шлунок немилосердно нагадував про себе, проте оперативник стiйко тримався. Новацький тим часом накинувся на бургер, одним махом вiдкусивши чималий шмат. Їв вiн енергiйно i з апетитом.

– Думаю, ви знаете, що я вiдсидiв сiм рокiв за вбивство коханця власноi дружини.

Новацький засовався на стiльцi, вмощуючись зручнiше. Чоловiк вiдклав убiк цiпок, на який мусив спиратися при ходьбi: його права нога вiд народження була коротша за лiву. Згадка про минулi подii без сумнiвiв змусила його нервувати. Женя кивнув, i чоловiк продовжив.

– Вам також мае бути вiдомо, що розслiдуванням тодi займався Єгор Скляр. Саме вiн i вiдправив мене на нари. Шкода хлопця, толковий був.

Новацький кахикнув, а Женя тим часом звiв здивований погляд на свого першого пiдозрюваного.

– Так, – перервався Новацький на черговий дзвiнок. Пiсля короткоi паузи, впродовж якоi вiн слухав додзвонювача, Новацький вiдповiв: – Добре, але мусимо дочекатися мого адвоката з вiдрядження. Бачиш-но, у мене «пунктик»: я обслуговуюся лише в одного адвоката й одного нотарiуса. Мав якось необережнiсть звернутися до iншого… Гаразд, чекатиму.

Новацький завершив виклик, неквапливо прочитав повiдомлення, що надiйшло на вайбер, i, лишившись вдоволеним пiсля отриманоi iнформацii, звiв погляд на оперативника: – Ви дивуетеся, що я так вiдгукуюся про нього? – Новацький хитро посмiхнувся, вiдкладаючи мобiльний убiк. Його хвилювання минуло так само швидко й несподiвано, як i з’явилося. – І я навiть не сумнiваюся, що ви мене пiдозрюете.

– Не збагну, – зiзнався Женя, – чому раптом вам знадобилося шукати Єгора, щойно ви вийшли з тюрми. Крiм того, ви доручили людинi, яка свого часу домоглася, щоб вас позбавили волi, вести якесь розслiдування.

– Звернiть увагу, Єгор погодився. Думаете, вiн не зрозумiв би, що я проти нього щось замислив?

– Слухаю, – розмова знову перервалася. – Грошi будуть завтра. Я тебе наберу, коли вони будуть у мене на руках… У нас зараз два об’екти: Сарни та Рокитне… Так… Добре, бувай.

– Думаю, багато рокiв тому Єгор не помилився щодо того, хто позбавив життя коханця вашоi дружини, – мовив Кир’ях, цього разу не чекаючи, поки його спiврозмовник перечитае чергове повiдомлення, тепер уже з месенджера. – Вiн був не з тих, хто в такому помиляеться. Крiм того, вiн би нiзащо у свiтi не взявся проводити розслiдування для колишнього вбивцi.

Новацький не зронив жодного слова, лише спокiйно роздивлявся оперативника.

– Хто керував вашою фiрмою, поки ви сидiли у в’язницi?

– Мiй молодший брат i… я, – його суворе худе обличчя розтягнулося у посмiшцi, на щоках з’явилися зморшки. – Думаете, iз в’язницi я не мiг приймати рiшення й давати розпорядження? Я вам бiльше скажу: бiзнес у мене не один. І в тюрмi я цiлком справлявся майже зi всiма своiми обов’язками.

– Чому ви проживаете у Рiвному? Бiзнес же ваш у Луцьку.

– Гм… А отут ви погано попрацювали, – посмiхнувся Новацький, чим неабияк подратував Кир’яха. – Ви б мали знати, що ми вже давно ведемо справи не лише в Луцьку, але й у Рiвному та Тернополi. У Луцьку в нас усе давно налагоджено. Тому мiй брат живе i працюе у Тернополi (ми вiдкрили там фiлiал лише минулого року). Ну, а я тут, – розвiв руками.

«І чому ж саме ти тут, а не твiй брат?»

– Що за справу ви доручили розслiдувати моему колезi? – Кир’ях звузив очi, скануючи поглядом Новацького. Цей тип йому геть не подобався.

Обличчя Новацького знову розтягнулося у посмiшцi – значно ширшiй за попередню. Його жовтi зуби свiдчили про надмiрну любов до цигарок. Шкiдлива звичка, яку мав i Кир’ях.

– Розслiдувати справу, за яку Єгор Скляр запроторив мене за грати багато рокiв тому, – спокiйно пояснив Новацький.

Чоловiк розслаблено сидiв на стiльцi, не приховуючи насолоди, з якою спостерiгав за реакцiею Кир’яха. Чай його поволi вистигав, так само як i кава полiцейського. Обидва чоловiки про них давно забули.

– Тодi, – почав Новацький, – Єгор зробив величезну помилку. Вiн вирiшив, що то я вбив такого собi Вадима Краса. Єгор Скляр зробив усе, щоб посадити мене за вбивство, якого я не скоював. Перебуваючи у в’язницi, я поставив собi за мету, – чоловiк витримав багатозначну паузу, посмiшка зникла з його обличчя, а погляд став твердим i безкомпромiсним, – змусити його виправити цю помилку.


* * *

Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 14:45



Адрiян Скляр уважно вивчив деталi справи й урештi переконався, що нi Власта Коваль, нi Кир’ях чи Войтюк не мали змоги застрелити його сина, зважаючи на iхнi позицii у момент пострiлу.

«Тiльки це аж нiяк не означае, що вони не можуть бути причетними.»

Щойно приiхавши до мiста, Скляр-старший навiдався до Антона Гусейнова. Лiтнiй чоловiк з вiдразою згадував свою першу зустрiч iз людиною, яку призначили головним слiдчим у справi. З пiдозрiлою готовнiстю той висловив спiвчуття й пообiцяв, що зробить усе можливе, аби вбивцю Єгора якнайшвидше покарали.

– Сумнiваюся, що ви здатнi бодай поганенького наркомана впiймати, хiба би вам його привели й представили, – похмуро вiдповiв Адрiян Скляр. На сорочцi Гусейнова вiн помiтив кiлька дрiбних плям вiд жирного обiду й подумки скривився.

Антон Гусейнов урвався на пiвсловi. Вiн чимало разiв чув про нестерпний характер батька Єгора, та аж нiяк не чекав, що ось так одразу заслужить вiд нього зневагу.

«Яблуко вiд яблуньки недалеко впало», – переконався Гусейнов.

– Менi потрiбна вся iнформацiя по справi.

– Взагалi-то ми не маемо права надавати жодноi iнформацii про розслiдування, проте, – запнувся Гусейнов, коли Адрiян Скляр кинув на нього рiзкий погляд, – для вас, звiсно, зробимо виняток. Ви, певно, знаете, що саме я головую над справою, – з погордою випнув свого величного живота Гусейнов. Вiн досi не мiг натiшитися, що таке резонансне розслiдування дiсталося саме йому.

Перш нiж вiдповiсти, Адрiян Скляр критично роздивився неохайного слiдчого зi скуйовдженим жирним волоссям. Вiд скрупульозного погляду Гусейнов раптом вiдчув себе незатишно.

– У цiй справi головую я, шановний, – сухо поставив до вiдома Адрiян Скляр. – Будь-якi новини, навiть, на ваш погляд, цiлковито незначущi, повиннi надаватися менi без зволiкання. Вам зрозумiло?

За пiв години Скляр-старший мав усю необхiдну iнформацiю, зобов’язавши Гусейнова звiтувати йому за будь-яких обставин. Так завершилася перша зустрiч цих двох чоловiкiв.

– Де ви були, коли стрiляли у мого сина? – поцiкавився Адрiян Скляр,

– Що? – вкляк Гусейнов.

Це була друга його зустрiч iз колишнiм слiдчим (не враховуючи кiлькох телефонних розмов), i Гусейнов уже не мав певностi, що радiе нагодi розслiдувати саме цю резонансну справу – попри те, що доклав для цього чималих зусиль.

Адрiян Скляр повторив запитання.

– Не збагну, навiщо вам це?

– Вiдповiдайте на запитання.

Адрiян Скляр зручно вмостився на стiльцi для свiдкiв, навпроти Гусейнова. Нi на мить вiн не вiдвiв погляду вiд колеги сина. Маленькi очi уважно вивчали спiврозмовника – жодного натяку на посмiшку чи доброзичливiсть з боку колишнього слiдчого.

– Я… Я перебував у вiдрядженнi, та не у Львовi. Справою наркоторговця займався iнший слiдчий – Гочмановський. Ви знайомилися з ним, коли ми спiлкувалися минулого разу.

– Що ви робили у момент, коли стрiляли у мого сина?

– Не розумiю, до чого всi цi запитання, – засовався на своему стiльцi Гусейнов. Ще годину тому вiн спокiйно планував потенцiйнi стосунки з жiнкою, яка вже давненько впала йому в око. А тепер таке…

– Кава та, що принiс мiй син? – Скляр кивнув на велику кружку, з якоi парував ароматний напiй, однак не дав можливостi вiдповiсти. – Якi стосунки були у вас iз моiм сином? Я ж правильно розумiю: пiсля смертi Єгора ви отримали шанс просунутися по службi?

Гусейнов звiв на Скляра-старшого зляканий погляд. Такого повороту розмови вiн аж нiяк не чекав.

Нiколи у життi чоловiк не вiдчував подiбного приниження.

– Так, я зовсiм скоро маю отримати пiдвищення. Теж стану майором. Проте це аж нiяк не пов’язано зi смертю Єгора.

– Та невже? У мене зовсiм iнша iнформацiя. Завдяки вашим дружнiм зв’язкам iз керiвництвом, ви домоглися, щоб цю резонансну справу довiрили розслiдувати саме вам. У разi успiху – довгоочiкуване пiдвищення. Набридли уже нижчi чини, чи не так?

«Цiкаво, хто його iнформуе?» – Гусейнов хотiв був сьорбнути кави, однак пiсля зауваження Скляра-старшого вiдставив горня убiк.

– Ми були в цiлком гарних стосунках, – стенув плечима. – Навiщо ви про все це питаете? – облизав пересохлi губи.

– Справдi? Таня, подружка мого сина, стверджуе, що саме з вами стосунки у нього не склалися. Буцiмто ви неодноразово зводили на нього наклепи й усiляко намовляли керiвництво проти. Особливо пiсля службового розслiдування у Харковi.

– А ви хочете сказати, що Єгор не наламав дров у тiй справi?

«Якби не твоi зв’язки, довбню, Єгора би мали звiльнити. І правильно зробили б. Таким, як ви двое, не мiсце у правоохоронних органах.»

– Я вам бiльше скажу, шановний. Кiлька годин тому сорока на хвостi принесла цiкаву iнформацiю, – Адрiян Скляр витримав паузу. – Пiв року тому Єгор скаржився на вас керiвництву. Буцiмто ви зловживаете службовим становищем на допитах пiдозрюваних. Мiй син нiколи би не розкидався подiбними звинуваченнями. У цьому я не маю жодних сумнiвiв. Тiльки от…

– Тiльки от нiчого не змiг довести. Звiдки у вас ця iнформацiя?

– По-перше. Невже ви думаете, що за багаторiчну службу у полiцii, – Скляр-старший поволi пiдвiвся й пiдiйшов до Гусейнова впритул, – у мене не знайдеться способiв дiзнаватися про все, що менi потрiбно?

Гусейнов наiжачився: колишнiй слiдчий зовнi виглядав бiльш нiж спокiйно, проте йому було би значно легше, якби Скляр кричав, лаявся та погрожував. Навiть якби вдарив.

Немае бiльш серйозного ворога, нiж той, хто нiколи не втрачае самовладання.

– По-друге. Нiколи. Мене. Не. Перебивайте. Вам ясно?

Гусейнов кивнув.

– Цiлком, – нiздрi його розширилися. – Адрiяне Володимировичу, – Гусейнов звiвся на ноги й вiдiйшов, силкуючись вивiльнитися вiд натиску лiтнього слiдчого – прихопив зi столу документи, пройшовся до робочого мiсця Гочмановського i долучив iх до високоi гiрки паперiв колеги, – повiрте менi, я, як i ви, прагну докопатися до iстини.

– Чому ви вирiшили взятися за це розслiдування, якщо так ненавидiли Єгора? Навiщо брешете менi, що приятелювали з ним? Ви так i не вiдповiли, де були у момент, коли вбили мого сина.

Жоден нерв не здригнувся на обличчi колишнього слiдчого, воно, як завжди, лишалося кам’яним та цiлковито непроникним. Нiхто нiколи не змiг би вгадати, про що думае ця людина. Цього разу колишнiй слiдчий зiбрався мовчати аж доки не почуе вiдповiдi на поставленi запитання.

– Навiть якщо ми з Єгором i мали якiсь проблеми – хоча, запевняю, останнiм часом нашi стосунки значно покращилися – я би не поважав себе, якби дозволив особистим проблемам завадити докопатися до iстини. Зрештою, коли вбивають полiцейського – це виклик усiм нам. Не знаю, звiдки вам це вiдомо, але так, ви маете слушнiсть, я сам домагався того, щоб саме менi вiддали цю справу. Вважаю ii для себе викликом, а виклики я люблю, – Гусейнов замовк, спостерiгаючи за реакцiею Адрiяна Скляра.

Колишнiй слiдчий не зронив жодного слова, продовжував на щось чекати.

– Я був у вiдрядженнi, коли вбили Єгора, – на позiр спокiйно вiдповiв Гусейнов на ще одне запитання, однак розширенi вiд лютi нiздрi виказували його з головою.

– У якому саме мiстi?

Гусейнов зiбрався розповiсти, проте саме цiеi митi прийшло осяяння: Адрiян Скляр уже давно знае вiдповiдь.

«Цьому старому мудилу вже все про мене вiдомо».

– У Бродах, – знехотя вiдказав.

– Недалеко вiд Львова, еге ж? – трiумфуючи, заявив колишнiй слiдчий. Очi його лукаво сяяли, вiн посмiхнувся самим кутиком рота. Вперше Гусейнов зауважив натяк на посмiшку Адрiяна Скляра.

Ще на початку зустрiчi слiдчий мрiяв, щоб цей чоловiк хоча б iнодi посмiхався. Тодi би напруга бодай трохи послабнула. Втiм, тепер вiн збагнув, що бiльше цього не бажае.

Бо посмiшка Адрiяна Скляра – це посмiшка хижака, до якого ти потрапив у пастку.


* * *

Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 15:30



Антон Гусейнов рiзко пiдвiвся, мало не перекинувши стiлець, на якому сидiв. Хвилину тому за батьком Єгора зачинилися дверi. Слiдчий схопив зi столу горня з кавою й вилив усе до останньоi краплi у найбiльший в кабiнетi вазон. З гуркотом повернув його на стiл та заходився мiряти кроками кабiнет, попередньо замкнувшись.

Гусейнов нервово розтирав неголене пiдборiддя, вiдтак запалив цигарку й закурив. Слiдчий вiдчинив вiкно – свiже повiтря ринуло до примiщення, отямлюючи. Вiн бачив, як Адрiян Скляр вийшов iз мiськвiддiлу та подався геть.

«Обидва зарозумiлi кретини. Чому одним усе, а iншим нiчого?»

Неодноразово йому спадало на думку питання: чи змiг би Єгор довести його зловживання владою? І щоразу висновок був однаковим: без сумнiву. Коли Єгор за щось брався, то доводив до кiнця, чого б це йому не вартувало.

Несподiвано для себе Гусейнов пригадав, як пiв року тому мiсцевий телеканал пiдготував цiлу передачу про Єгора Скляра як кращого слiдчого областi. Саме тодi вiн, спiльно з киiвськими правоохоронцями, розкрив одну з найгучнiших справ краiни – iм вдалося затримати двох кримiнальних авторитетiв, а також виявити велику партiю героiну (через свою високу вартiсть порiвняно рiдкiсний наркотик для Украiни). Тодi ж у передачi згадали й про батька Єгора: мовляв, в Украiнi цiла династiя шанованих слiдчих. Окрiм них розповiли про ще одного полiцейського з Рiвного, який брав активну участь у резонансному розслiдуваннi. Сам же Гусейнов доклав чимало зусиль, аби теж потрапити до телепередачi. Лишень йому придiлили якихось жалюгiдних п’ять хвилин.

На противагу цiй передачi iнший телеканал розробив цiлий проект – про неприпустимо низький рiвень розкриття справ в Украiнi, а також про те, що правоохоронцi часто зловживають службовим становищем, змушуючи затриманих пiдписувати зiзнання у злочинах, якi тi не скоювали. Саме пiсля цього Єгор i звернув увагу керiвництва, що серед iхнiх колег е такi, якi не гребують будь-якими методами. Усе це вiдбувалося на тлi обговорення резонансних справ про вбивство п’ятирiчного Кирила Тлявова[12 - Резонансна справа – вбивство п'ятирiчного Кирила Тлявова нетверезими працiвниками полiцii у 2019 роцi.] та групового згвалтування двадцятишестирiчноi дiвчини у Кагарлику[13 - Йдеться про злочин, скоений у травнi 2020 року працiвниками полiцii].

«Теж менi, шанованi слiдчi!» – Гусейнов випустив дим з рота й нiздрiв та сплюнув з вiкна.

Вiн так i проводжав Скляра очима, аж поки той зненацька не зупинився. Колишнiй слiдчий пiдвiв голову – нацiлено, вiдразу знав, куди дивитися, – i витрiщився на Гусейнова.

Антон Гусейнов завмер, забувши про все на свiтi. Цигарка так i залишилася димiти у його ротi, коли вiн з подивом утупився у батька Єгора. Адрiян Скляр посмiхнувся кутиком рота, рiзко розвернувся i пiшов геть.

«Його огидна фiрмова всезнаюча посмiшка!»

– Нi, так не годиться, – прошепотiв Гусейнов. – Цей тип не залишить мене у спокоi. Необхiдно щось робити. І то негайно!


* * *

Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 16:05



День виявився божевiльним. Черговий мiськвiддiлу Кирилов Кирило давно не бачив стiльки людей за змiну, а працював вiн тут уже понад десять рокiв. Свiдки та понятi, що приходили до слiдчих давати покази, патрульнi, якi лише те й робили, що привозили затриманих, самi затриманi та ще купа людей, що приiхали сюди написати заяву. І це не враховуючи працiвникiв мiськвiддiлу.

Кирилов зиркнув на годинник, встаючи з-за столу: нi кiнця нi краю цiй змiнi. Його колега саме оформлювала iнформацiю про затриманого у станi алкогольного сп’янiння, якого привезли двое новеньких патрульних. Вiд самого ранку Іванка була роздратована через сварку зi свекрухою, а купа роботи лише посилили ii й без того поганий настрiй. Кирилов увесь день намагався уникати спiлкування iз нею.

П’яний чоловiк щось белькотiв, намагаючись умовити вiдпустити його, Іванка ж не зважала: мовчки заповнювала папери, лише час вiд часу ставила необхiднi запитання. Патрульнi стояли поряд iз затриманим i балакали про свое, зрiдка наказуючи невисокому просмердiлому алкоголем та немитим тiлом типу не викаблучуватися. На лавцi у холi очiкували своеi черги ще кiлька правопорушникiв – iх так само стерегли патрульнi.

– Сходжу до вбиральнi, – все ж наважився попередити Іванну, – раптом питатиме керiвництво.

Та лише вiдсторонено хитнула головою.

П’янюга бовкнув йому щось на кшталт прохання вплинути на «сувору жiночку», проте Кирилов вiдмахнувся. Коли за десять хвилин правоохоронець повернувся, Іванна вже оформляла нового затриманого, а на його робочому столi лежав конверт.

– Хто це принiс? – здивувався Кирилов, беручи до рук великий бiлий конверт без зворотноi адреси.

– Поняття не маю, – стенула плечем Іванка, заледве звiвши на нього почервонiлi вiд утоми очi. – Кур’ер. Поклав i швидко пiшов.

– І ти не спитала у нього для кого це?

– Кирилов, у мене немае на це часу! – майже гаркнула. – Ти не бачиш – я працюю? Там мае бути написано. Якщо нi – викинь i не морочся!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66768033) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Notes





1


«Пузата хата» – украiнська мережа ресторанiв нацiональноi кухнi.




2


Булiнг – цькування у навчальному закладi (переважно учня учнями, рiдше – учня вчителем чи вчителя учнями).




3


«Криiвка» – ресторан-кнайпа у Львовi, вiдомий своiм iнтер'ером у стилi польовоi криiвки УПА.




4


Справа Марко Вiтторiно – йдеться про справу, описану у першiй книзi серii полiцейського детективу – «Кривавими слiдами».




5


ІТТ – iзолятор тимчасового тримання. Призначений для тимчасового утримання осiб, затриманих за пiдозрою у скоеннi злочину.




6


Цi заходи застосовуються з метою запобiгання можливостi заховатися вiд слiдства i суду або ж учинення нових злочинiв. До запобiжних заходiв належать: застава, домашнiй арешт, тримання пiд вартою та iн.




7


Графологiчна експертиза – експертиза почерку.




8


«Цирк дю Солей» («Цирк Сонця») – вiдомий на увесь свiт цирк, заснований у 1984 роцi у Канадi; не використовуе у своiх виступах тварин.




9


"«Я в танку» – вислiв, що означае «Мене нi для кого нема».




10


LOL – англомовна абревiатура, що використовуеться в соцмережах для позначення смiху. З англ. laugh out loud – голосно смiятися або lots of laughs – багато смiху.




11


Барига – так полiцейськi називають торговцiв наркотиками.




12


Резонансна справа – вбивство п'ятирiчного Кирила Тлявова нетверезими працiвниками полiцii у 2019 роцi.




13


Йдеться про злочин, скоений у травнi 2020 року працiвниками полiцii



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения